розділ 27

Про війну за праву справу

Спів ставав голоснішим, але був таким же нерозбірливим. Швидше за все тому, що співали незрозумілою Ліірану мовою. Навіть у тій давній імперії були різні мови, незважаючи на спроби імператорів змусити всіх розмовляти єдиною мовою, божественною нібито. А потім, коли імперія розпалася, частину земель захопили якісь варвари, в різних шматках колишньої імперії мова обростала словами, яких не було в божественній, і підсумок був закономірним — зараз жителі колишньої західної частини навряд могли зрозуміти мешканців східної, північної , не кажучи вже про завойовану південну. А божественна мова залишилася ближче до центру, та й то не скрізь.

— Віресей, ти їх розумієш? — спитав Лііран.

— Чистоту якусь закликають і обіцяють позбавити світ замаскованого зла.

— Хм… — тільки й зміг сказати Лііран.

— Там є такі... двісті років тому були, не знаю, на що вони зараз перетворилися, але це можуть бути і вони.

— Хто?

— Захисники миру, які ведуть війну за праву справу. Розумієш, коли люди щось втрачають, вони найчастіше роблять дві речі: шукають загублене та шукають тих, хто у втраті винен. І буває, захоплюються так, що починають вірити  —  варто лише покарати винних, як загублене повернеться саме. Або спокутувати чиюсь провину. Чиєюсь кров'ю. Або поєднати одне з іншим.

— Чудова філософія, — оцінив Лііран.

— Це не філософія, це віра у них така. У те, що хтось образив божество і тепер треба вести війну за його зневажену честь. У них навіть є храми. З кузнями, збройовими та жертовними вівтарями.

— І вони викликають демонів.

— Раніше не викликали, раніше полювали на чиїхось нащадків і обмивали їх кров'ю вівтарі.

— Тепер, мабуть, вирішили спробувати щось інше.

— Мабуть, — не сперечався Віресей.

— А що вони, до речі, втратили? — спитав Лііран, почавши вловлювати у ще далекому співі знайомі слова, або ті, що такими здаються.

— Імперію та її силу, зокрема й магію, — спокійно сказав збирач. — Ця віра, судячи з імен батьків-засновників, почалася з командирів золотої імператорської армії. Їм нібито зійшло одкровення… ну, судячи з того, де і як ці засновники розважалися, насправді їх відвідали галюцинації після чергової порції горюн-трави. Або чарівними грибочками знову закушували.

— Весело, — оцінив Лііран.

— І знаєш, що я подумав. Вони могли знати, де знаходиться печера чудес. Не точно, але солдати саме золотої армії охороняли кораблі, коли туди вирушали маги. І родичі серед магів у офіцерів були. Тож вони, як мінімум, знали напрямок. І те, як виглядає острів, могли знати. Навіть якщо приховуєш справжній вигляд чогось, у такому великому натовпі, як армія, може бути людина, від якої його не приховати. А потім просто шукали. І, мабуть, знайшли.

— І пробували повернути силу імперії у різний спосіб, а тепер і до виклику демона докотилися, — задумливо сказав Лііран.

— Не факт, що тільки зараз. Може, їм раніше потрібний ритуал не траплявся. Або попався, але демон зжер викликаючих і вони не встигли нікому розповісти про результат.

— Хм… і вони вирішили спробувати ще раз, а тут дуже вдало ми з'явилися. Але тоді Дівал зі своєю компанією не вписується. Не могли ж за ними гнатися одні демонопоклонники, а в печері сидіти інші.

— Ти просто мало знаєш про материк, — сказав Віресей і похмуро посміхнувся. — Там більшість людей не бачать різниці між магами та тими, хто намагається отримати силу, витягнувши у світ демона. Ні ті, хто цих демонів закликає, ні ті, хто від них страждає. Втім, маги дуже часто справді закликають демонів. Це найпростіше, що вони можуть зробити. І маги хоч якось можуть їх стримувати. Якщо слабкі. Так що на цьому острові може бути десяток різних груп пов'язаних з демонами. Просто їх ніхто не помічає, доки не почнуть ритуал.

— Чудова перспектива, — оцінив Лііран, уявивши, як умовлятиме Тойєна прочесати острів у пошуках можливих закликачів. — Хоча ти перебільшуєш. Гаразд, Дівала випадково занесло. Гаразд, якісь дивні особистості, які ведуть війну за праву справу, зуміли скласти крихіти відомостей і знайти острів. Але натовп тих, хто випадково потрапив і зумів знайти, та бути не може.

— Хто знає? — філософськи сказав збирач і посміхнувся.

Спів продовжувався, як і якийсь ритуал. А Лііран йшов поряд із збирачем і відчував спокій. Дивний такий спокій, ніби він став на шлях долі і тепер, хоч би що трапилося, зробить те, що повинен. Нехай навіть ця важлива для долі справа буде виграшем деякого часу. Можливо, його якраз вистачить, щоб підійшли ті, хто робить запасний вихід із печери чудес.

А збирач не має значення. У нього явно тут якісь свої справи, давні та чомусь досі не вирішені. І він теж спокійний, напевно, теж відчуває правильність того, що робить.

Або так впливають ці підземелля.

— Хто знає? — пробурмотів Лііран.

***

— Нам треба поспішати, — безапеляційно сказав Хіят, ледь ступивши на підлогу підземелля.

Інші стояли, оглядалися, намагалися збагнути, що там на склепінні світиться. А Хіят застиг, шумно зітхнув і повернувся праворуч, а потім заявив, що треба поспішати.

— Добре, йдемо, — не став з ним сперечатися Тойєн.

У Хіята свої здібності. Може, він зараз бачить померлих у цій печері людей і саме вони йому сказали, що часу майже не залишилося.

Спочатку Хіят йшов, просто все прискорював і прискорював крок. Потім доторкнувся до стіни рукою, намалював світлу смугу, яка майже відразу зникла, знову зітхнув і, не сказавши ні слова, зірвався на біг.

— Хіят! — гаркнув Тойєн, а повз нього промчав Ладай. — Прокляття!

І побіг слідом.

А за ним з тупотом побігли решта, ризикуючи налетіти на сталагміти, невдало спіткнутися чи наступити в якусь ямку. Ну, не можна у незнайомих печерах бігати! А вони бігли. І Тойєн найбільше боявся випустити з уваги світлу шевелюру Ладая, що біжить попереду. Чомусь здавалося, що якщо пропустиш, потім можеш і не знайти. Хоча печера і була пряма, без відгалужень, де в ній можна загубити когось? Але відчуттям Тойєн вірив.