розділ 26

Про сюрпризи, поспіх і правильні рішення

Тойєну хотілося лаятись, довго, голосно і брудно. Проклинати все у світі. Бити морди. Банально тупотіти ногами. А може й щось розламати, кидаючись на всі боки стихією і страшенно регочучи. Але він мужньо стояв, мовчав і просто дивився, намагаючись виразити поглядом усі свої бажання разом.

Ну, не міг він дозволити собі істерику, хоч і хотілося. Якщо почне, закінчиться все вбивством. А вбивати єдиного, зберігача якось недобре. Та й якщо він уб'є – теж погано.

З'явився Хіят тоді, там, де і коли його найменше чекали.

Ось іде така група, готуючись до зустрічі з демонами. Думають хто про битви, хто про вічне, хто про те, що поїсти б не завадило. А тут раптом з небес падає величезний птах, з нього скочуються двоє людей і птах летить собі, точніше, розчиняється в небі.

А люди стоять, усміхаються, дуже схожі один на одного за всієї своєї несхожості. І, головне, загадково мовчать. Навіть пояснювати та вибачатися не намагаються, хоча чудово розуміють, що саме цього від них чекають.

— Так, — нарешті сказав Тойєн.

— Ми наздогнали вас. Нам по дорозі, — життєрадісно повідомив Хіят.

— Ми могли б, звичайно, чекати на вас далі, навіть не показавши Деспо, але нажаль, — заговорив Ладай.

— Нажаль?! — злісно спитав Тойєн, решта вважали за краще мовчати і вдавати, що люди, які фактично падають з неба — у порядку речей.

— Нам треба поспішити. Часу мало. Воно наближається, — загадково відповів Хіят, трохи подумав і додав: — Усім нам треба поспішити.

І Тойєн таки вилаявся. Бо дістали. І Хіят, і його приятелі, і їхні вічні таємниці.

Невже не можна хоч раз усе розповісти докладно і по-людськи?

Саме це Тойєн і запитав у усмішливого зберігача.

— Можна, — терпляче сказав Хіят. — Коли самі все знатимемо, то одразу й розповімо. А поки що треба поспішати. Тому що, якщо не встигнемо, з результатом справлятися буде набагато складніше. І так, я вірю тому, хто мене про це попередив.

Тойєн злісно плюнув на землю, а потім просто пішов далі.

Тому що стояти тут і вмовляти Хіята повернутися додому, було б марною тратою часу. Якщо Хіят вважає, що має щось зробити, він не відмовиться від цього рішення. І небезпеку він, напевно, враховує.

***

— Знаєш, схоже, нас водять по колу, — несподівано сказав Віресей, перервавши розповідь про те, як весело працювали разом стихійники та амулетники. — Непомітно, але по колу. Або по спіралі. І, можливо, ми не помітили прямий шлях.

— Це може щось означати? — спитав Лііран, чудово розуміючи, що так можна ходити кілька днів і ні до чого не дійти.

— Не знаю. Якщо й означає, то для мене, а не для тебе. Може це натяк, що я вибираю довгі та непотрібні шляхи. Або річ зовсім не в цьому.

— Ага, може, це нам так натякають, що краще не поспішати. І навіть повернути ніде. Дуже дивний лабіринт, — буркнув Лііран.

Йому чомусь було спокійно. Наче все йшло так, як треба. І що це ходіння по колу, якщо воно є, теж життєво необхідне. А навіщо, демони його знають.

— І нічого не знаходимо, — додав Лііран.

— О, згадав! — непідробно зрадів збирач. — Вчитель казав, що тут усі отримують саме те, що просять.

— Чудово, — тільки й зміг сказати Лііран.

Після цього він став уважно дивитися на всі боки, щоб відразу побачити те, що з'явилося через його бажання щось знайти. Але знахідки не траплялися. Печера не змінювалася. Збирач завів черговий монолог на історичну тему. І Лііран досить швидко забув, що треба шукати щось. І те, що він спіткнувся, стало закономірним підсумком.

Летів назустріч стіні Лііран красиво — пташкою, розмахуючи руками, мов крилами. На щастя, не долетів і голова не постраждала. Коли Лііран вставав, він несподівано згадав, що таки маг, і цілком міг пом'якшити падіння. Та він це робив інстинктивно. А тут на тобі спіткнувся і впав.

— Віресей, а пам'ять ця печера не відбиває? — похмуро запитав у супутника.

— Ні.

— Ага, отже, просто увагу притупляє і реакції. Чудово, чого там.

Віресей кивнув, а потім сів біля тієї штуки, об яку спіткнувся Лііран. Довелося підійти до нього і теж помилуватися.

— Щит, — сказав, налюбувавшись. — Звичайний брудний щит, що валяється тут із незапам'ятних часів.

— Це щит Золотої Тисячі, — сказав Віресей.

— І що?

— Щит воїна, не мага. Воїна із шляхетних.

— І?

— Як він тут опинився? — спитав збирач таким тоном, наче від відповіді залежало, чи настане кінець світу.

— Може, хтось із піддослідних захопив.

— Ні, — не погодився Віресей. — Не може бути. Золота Тисяча зі своїми щитами з'явилася, коли мій учитель був ще дитиною. Але ці печери на той час вже були загублені і встигли перетворитися на легенду про силу древніх магів.

— Думаєш, сюди вже хтось приходив? Знайшов печеру та прийшов у супроводі золотих воїнів? А один із них узяв і непомітно для себе загубив щит?

— Щит хтось приніс. Приніс тоді, коли печери вже загубили, — повторився Віресей.

— Може, не зовсім загубили?

— Може. Знаєш, я тільки зараз задумався — а чому імператор раптом вирішив, що зуміє без проблем користуватися плодами магії, позбавившись магів? Навряд він був зовсім ідіотом. Значить, у нього могла бути причина, через яку він був упевнений, що сила в амулетах та артефактах не вичерпається.

— Він чув легенди про печеру чудес, а легенди все прикрасили, — зробив висновок Лііран. — Цікаво, звичайно, але…

— А тепер сюди прийшли демонопоклонники. Може, випадково, а може…

— А може, вони знайшли спадщину імператора, так? Але чому тоді саме зараз? Раніше не могли дістатися?

— Чому? Може, й добиралися, просто ви нічого не знали.

Лііран кивнув. Так цілком могло бути. Може, навіть демонів сюди вже приводили. І жертви якісь приносили. Та будь що може бути. Може багато років спадкоємці імператорів все намагаються і намагаються отримати магію печери. Пробують різні методи і пробують. І ось нарешті додумалися до демонів. А далі можуть додуматись і до острівних магів.