розділ 25

Про оригінальні рішення та складний вибір

Гора виглядала так, наче хтось узяв і відрубав від неї шматок, а потім відрубане затяг на вершину і з'їхав на ньому вниз. Дерева росли погано, натомість біля підніжжя було витягнуте півмісяцем озеро. А от печери видно не було.

— Може, вона з іншого боку? — спитав Лііран у супутника.

— Ні, біля лівого рога, — впевнено сказав Віресей. — Там просто захист, маскування і якесь кучеряве паскудство розрослося.

— Ага. І що будемо робити?

— Ходімо, подивимося. Біля входу нікого живого немає.

І Лііран пішов. Слідом за збирачем, що м'яко ступав.

Озеро виявилося немов вирізаним у камені. Двома вигнутими лініями. Лііран кинув у воду камінчик і спостерігав, як він опускається в прозорій воді все нижче і нижче, хоча дно здавалося близьким. Віресей цей час витратив на розглядання нічим не примітного каменю.

— Щось важливе? — спитав Лііран, підійшовши до збирача.

— Сила у коконі, — відповів він. — Наче веретено в яйці. Цікаво.

— Небезпечне?

— Гарне, — розплився в посмішці збирач. — Думаю, ті, для кого його тут залишили, могли б побачити його навіть з материка. Але не побачили. Напевно, не вижили.

— Ага, — тільки й зміг сказати Лііран, а потім зробив крок до батогів невідомої рослини, котрі розповзлися по скелі, в якій мав бути вхід до печери.

Віресей відразу втратив інтерес до каменю, кинувся до Ліірана і, схопивши його за комір, зупинив.

— Це погано, — вказав він на камінь. — Якщо хтось витрачає на таке сили… розумієш, це і є артефакт. Справжній давній артефакт. А його сховали в камінь і залишили біля печери на пустельному острові. Як маяк, якщо я не помиляюся.

— Значить, там теж можуть бути справжні артефакти, — зрозумів Лііран.

— Або щось гірше.

— Чудово. І що це змінює?

— Не знаю. Дивлячись, що там уже знайшли.

— Значить, нічого не змінює, — зрозумів Лііран.

Батоги виявилися колючими і міцно чіпляються за камінь, один за одного і бажаючих до них доторкнутися. В той момент, коли Лііран з Віресеєм знайшли прихований за ними прохід, вони проклинали цю рослину дружно і дуже пристрасно.

— Хочеш, я тебе засмучу? — спитав Віресей, коли вдалося роз'єднати батоги і прорватися до печери.

— Спробуй, — сказав Лііран, здивовано дивлячись на склепіння печери.

Склепіння світилося. Світло було де яскравіше, де темніше і це чергування малювало дивні візерунки, які начебто навіть рухалися і мінялися. І здавалося, що там щось написано, якоюсь стародавньою і давно забутою мовою. Чарівною мовою. Чарівною настільки, що зачаровував один її вигляд.

— Ми сидимо на артефакті, — сказав Віресей, обережно провівши долонею по стіні.

Слід долоні м'яко засвітився, як склепіння, але майже відразу погас.

— На артефакті? — здивувався Лііран.

— Печера чудес. Імператорська печера чудес. Таємна. Охоронювана старійшинами. Так, було вісім старійшин. Один знав дорогу. Інший знав, що треба шукати. Третій знав, де шукати мале на великому. Четвертий… Прокляття, не пам'ятаю. Воно й у мій час здавалося старою казкою про часи, коли все було добре, коли магів поважали і любили. У мій час імператор уже боявся за свою владу і ніяких старійшин не було, останні вирішили, що краще померти, ніж віддати це диво дідові того імператора. Маги через це багато втратили і фактично могли тільки служити. Або померти. Напевно, тому було так багато героїв у червоних плащах. І ще більше охочих поставити необдарованих на місце. Так, печера чудес. Вчитель мав книгу з ілюстраціями, які вміли перетворюватися на ілюзії на всю кімнату. Тож це точно загублена печера чудес. Ніколи не думав, що опинюся тут.

— Стривай, ця печера — артефакт?

— Цей острів — артефакт. Весь острів. Тут просто вхід до підземелля. А за ним цілий лабіринт, де можна знайти будь-що. Розумієш, це й є артефакт. Весь цей острів колись перетворили на артефакт для випробування сильних магів на те, чи гідні вони своєї сили. З цієї печери багато хто не повертався, але все одно ніхто не відмовлявся сюди вирушити, якщо йому пропонували. Створювалося це місце століттями, поступово ускладнюючись. Але воно має серце. Серце, що вибирає гідних, здається саме так.

— І що це серце дає гідним? — спитав Лііран. Обов'язково має щось давати, інакше чому всі сюди прагнули?

— Не знаю, в книзі не було написано. А чутки та казки, напевно, все сильно перебільшували. Говорили навіть, що хтось отримав у цій печері совість, але це цілковита нісенітниця. Адже це артефакт, створений людьми, а не божественне диво.

— Ага. А як воно з містом, що будується, поєднується? — запитав Лііран.

— Ніяк. Ваша магія інша. Хіба що чистою силою битимете, тоді відреагує, а так, ігноруватиме. Як і більшість артефактів, повз які ви можете пройти, навіть не зрозумівши, що це таке.

— А ми можемо?

— Запросто. У якомусь вашому місті є меч-артефакт. Він століттями стоїть встромлений у камінь біля ніг пам'ятника і ніхто його не чіпає, не бачить, що це таке. Ти навіть веретено в коконі не побачив, яке ховалося в тому камені. А воно таке яскраве, що дивитися боляче. Думаю, колись у нього був захист від таких, як я, здатних випадково помітити. А тепер він зруйнувався і я побачив. І… Прокляття, я зрозумів, як вони знайшли вхід до печери. Демони теж, напевно, веретено бачать. І, можливо, зжерли захист входу. Або він теж сам зник.

— І тепер у твоїй печері чудес повно демонів, — пробурчав Лііран. — Чудово, чого там. До речі, ти так і не сказав, навіщо вона була потрібна? Щоб відсіювати з магів зовсім нехороших гадів?

— Просто випробування на дорослість. Як ваші срібні ланцюги.

— О... Дуже оригінальне рішення, — оцінив Лііран. — І що тепер робитимемо? Хоча про що я? Те, що й збиралися. Тим більше, якщо печера на мене не відреагує. Головніше чистою силою не шпурлятися, правильно?

— Швидше за все, — не дуже впевнено сказав збирач. — Але я навіть звідси зможу втекти. Портали тут не працюють, а я зможу переміститися. Портали, до речі, це щось, що дійшло до вас з тієї старої магії. А ось мій спосіб оригінальний і на них не схожий.