розділ 23

Про дуже неприємні відкриття та несподівані пропозиції

Спершу печеру вирішили пошукати на мапі. Не дуже хорошій, але все-таки. Бодай гору знайдуть. І долину, з боку якої треба підходити. Розглядали цю картку довго. Дівал був на острові лише кілька разів. Але пошукавши, начебто, знайшов потрібне.

Потім почали думати кого відправити на розвідку. Не можна ж ломитися всім натовпом туди, де можна виявити якісь сюрпризи.

Тойєн дуже шкодував, що не прихопив із собою хоча б одного тямущого слідопиту. Присутній не дуже тямущий слідопит, котрий перебуває у тверезості й ясності розуму уже майже сім днів, зображував ображену гідність і стверджував, що й сам упорається, якщо піде один. Відпускати його одного не хотіли, підозрювали, що дорогою загубиться.

А потім прийшла Вельда.

Взагалі вона прийшла, бо сподівалася знайти свого чоловіка в приміщенні, де всі засідали над мапою. Він знову кудись зник, хоча з міста начебто не виходив. А застала веселу компанію людей, котрі сварилася і намагалася щось один одному довести.

Чому вони лаються, розбиралася Вельда досить довго. Бо всі намагалися довести свою правоту одночасно. Потім вона чемно погодилася з тим, що майстер Вірка не найкращий слідопит, а заразом і з тим, що він і не найгірший, а вибору все одно немає. І лише після цього подивилася, куди він так рветься.

І спочатку навіть не зрозуміла, чому її потягнуло нахилитися та роздивитися намальовану чиєюсь не дуже досвідченою рукою мапу. Потім зрозуміла, пальцями відміряла відстань і похмуро промовила:

— Остання аномалія, до якої ми не ходили.

— Що? — перепитав Тойєн.

— Я ж шукала аномалії. Своєрідна луна. Хвилі від каменя, що впав в воду. Місця, де хоч якось проявляється сила. І ось це – останнє.

І впевнено тицьнула пальчиком у гору, ледве знайдену на мапі рештою присутніх.

— Може, артефакти фонять? — припустив хтось.

— Може, — не заперечила Вельда. — Я не робила вибірку, просто чіпляла все поспіль.

— Може, тільки не на цьому острові і не з нашим везінням, — песимістично додав Тоєн і зрозумів, що відправляти слідопита щось там з'ясовувати точно не варто. Бо якщо там хтось є, а він, напевно, є, то Вірка не повернеться. — Цей острів точно проклятий. Точно.

***

Загадково зниклий Лііран теж думав про прокляття. Але він підозрював, що воно його власне.

Спочатку його наздогнав один із самозваних радників і спробував пред'явити неясні претензії щодо підібраних у лісі волоцюг. І говорив так заплутано, обсипаючи Ліірана лестощами, що він не одразу зрозумів, що за волоцюги й запідозрив, що на острів принесло ще якихось несподіваних гостей.

Потім вдалося здогадатися, що це про підопічних Дівала, але зрозуміти, чого хоче радник, він так і не зміг. Лііран не призначав його у няньки і нічим йому не погрожував. Та й підтримувати нікого не збирався. Він спостерігач. Тож просто спостерігає. Про що червоному від обурення чоловікові і сказав.

Радник образився, пообіцяв щось таке ж невиразне, як і його претензії і гордо вийшов.

Дійти до кола знову не вдалось. Зустрівся рудий родич Вельди і почав псувати настрій, з'ясовуючи, чомусь саме у Ліірана, чи підходящий він чоловік для такої чудової дівчини. Був би він тверезий, напевно, було б простіше. Але чоловік встиг з кимось щось відсвяткувати і тепер перейнявся щастям родички.

Лііран ледве від нього втік.

Потім на шляху з'явилися учениці слідопита, які загубили свого дорогого та єдиного вчителя. Вони його вже навіть у шинку шукали, та й там не знайшли. І тепер непокоїлись. Раптом він потонув?

Лііран нагадав, що дівчата все ж таки слідопити, на відміну від нього самого, і порадив хоча б потренуватися в цій справі. А то просто блукати та шукати — явно не їхній профіль.

Потім зустрілося малознайоме дівчисько. Маг землі середнього рівня, що вміє копати чудові ями за допомогою кам'яного кулака. Загалом дуже корисна дівчина, насправді. У якої вихідний.

Їй не було чим зайнятися. Усі знайомі працювали. А вона сумувала. І чомусь вирішила, що Лііран теж нудьгує. І захотіла його розважити.

Довелося вмовляти її піти допомогти ученицям слідопита шукати зниклого вчителя. І навіть вдалося, хоч і не з першої спроби.

Провівши дбайливу дівчину поглядом, Лііран зрозумів, що наступної такої ж дивної зустрічі не витримає і почне кидатися повітряними кулаками, лаючись і регочучи. Тому вирішив посидіти та заспокоїтися. Там, де його точно не знайдуть. На даху. І навіть не одразу зрозумів, що він там не один.

Ні, майнуло щось таке на межі уваги, але якщо не придивлятися…

— Я це, я, — пробурчав збирач, наповнюючись фарбами. — Сиджу сумую. Вже на третьому даху. На перших двох хоча б цікаві розмови почув.

— Да? — здивувався Лііран, розуміючи, що справді проклятий. Інакше хоч на даху знайшов би таку потрібну самотність.

— Да, — підтвердив збирач, потягаючись. — Ну, перша розмова тобі навряд чи цікава. Там майбутнє життя у чудовому місті планували, неіснуючих дітей рахували та вирішували, що з ними далі робити. А ось друга…

Віресей задоволено примружився, а потім впритул подивився на Ліірана, явно пропонуючи запитати, що за друга розмова і чим вона цікава.

Ну, Лііран і спитав. Не шкода. А злити збирачів не рекомендується, навіть таких дивних.

— На острові є печера з артефактами, — сказав збирач.— І, можливо, зараз у тій печері є не лише артефакти. Якщо я щось розумію в житті, там зараз навіть демонопоклонники можуть бути.

— Чудово, — сказав Лііран. — Тойєн знає?

— Тойєн про це зараз розмовляє з купою людей, вирішують, кого послати туди, щоб подивитися, що там зараз і хто. А послати відверто нема кого. Тож вони в будь-якому разі вирішать дочекатися тямущих слідопитів. Ті, звісно, ​​не на кораблях припливуть, надто довго чекати. Але навіть портальне каміння відразу націлити не вийде. Ну, і слідопитам доведеться хоча б день після цього відпочити, інакше їхнє чуття працюватиме так собі. Відстань надто велика. А навіть за день може статися багато чого.