розділ 22

Про тихе примирення, договори і нудну невидимку

Можна було, звичайно, з'ясувати хто правий, а хто не зовсім правий. Накричати один на одного, Вельді навіть хотілося деякий час. Накричати, штовхнути кілька разів і веліти більше її так не лякати, не зникати незрозуміло куди в компанії збирача, не…

Ліірану теж напевно хотілося висловитися про те, що вона сиділа поруч із небезпечною бездонною калюжею і будувала ненадійні гірки з каміння.

Але вони цього не зробили. Спершу було не до того. Потім не хотілося лаятись при купі свідків. Потім ... потім вони дуже довго йшли в місто, що будується, через білі язики туману, по росі, під деревами з яких капало. Вельда натягувала капюшон мало не на ніс. Хтось із дітей переселенців з материка чхав. А поруч ішов Лііран і міцно тримав за руку. Наче не втримай він, і вона зіллється з туманом, а потім разом з ним зникне.

І Вельда розуміла, що нічого не вимагатиме і не буде з'ясовувати. Лііран і так розуміє, що блукати островом у компанії збирача — не найкраща ідея. Просто супутник у нього навряд запитав, чи хоче він цього.

Та й Лііран напевно розуміє, що не могла вона просто взяти і втекти від тієї калюжі. Бо могла хоч щось зробити.

Має розуміти.

І якщо він теж промовчить, скандалу не буде, і вони знову не посваряться.

Так що Вельда йшла і просила у якихось невиразних вищих сил, щоб Лііран промовчав, не намагався пояснювати, яку дурість вона зробила і не з'ясовував для чого їй це знадобився. Краще поговорити про якісь дрібниці. Або просто помовчати. Так, помовчати.

Вельда приготувала б тепле вино з травами. І вони б сиділи, мовчали та грілися. І це було б непогано. А може, й добре.

І точно було б правильно.

Якщо чесно, зараз Вельда навіть не дуже розуміла, чому вони посварилися. Все здавалося такою дурнею.

А якби Лііран так і не знайшовся?

Дівчина легко стиснула його долоню і знову почала просити невідомі вищі сили, щоб усе було добре, щоб не довелося захищатися і нападати, виправдовуватися самій і змушувати виправдовуватися його. Адже й так усе зрозуміло, можна обійтись.

А куди подівся збирач, ніхто так і не зрозумів. Він начебто розмовляв з Тойєном. Потім із кимось з переселенців. А потім просто зник. Наче його й не було.

***

Лаятись Ліірану теж не хотілося. І коли вони нарешті опинилися вдома, він сів прямо на підлогу, сперся спиною об стіну і з задоволеним виразом обличчя витяг ноги. Навіть куртку не зняв. Добре хоч роззувся.

Вельда трохи на нього подивилася. Вигляд у нього був задумливий і сонний, але чоловік усміхнувся і вона кивнула. А потім пішла гріти вино, додавши в нього запашних трав. Навіть якщо Лііран так і засне під тією стіною, сама поп'є. Бо хочеться. Тому що, якщо вірити відчуттям, тільки це вино допоможе остаточно розслабитися та відпустити бажання не стояти на місці, щось робити, продовжувати тягати каміння, яке тепер не потрібне.

Але Лііран не заснув. Відкинув голову назад і щось розглядав на стелі.

Вельда вклала йому в руку чашку з вином, сіла поряд і теж подивилася. Нічого нового там не було. Стеля, як стеля. Дошки, навіть не відшліфовані, не кажучи про якусь іншу обробку. Тимчасове житло, яке потім розберуть. Навіщо прикладати для його побудови більше зусиль, ніж необхідний мінімум? Нема для чого.

А потім вони сиділи і пили вино, притискаючись плечима один до одного. І просто мовчали.

А коли вино закінчилося, а на стелі так і не з’явилося нічого цікавого, Лііран обійняв дружину і притиснув до себе.

— Я злякався, — сказав тихо. — Коли ці послідовники божества пояснили про спіраль, вікна та те, що демонів буде багато, а десь там руда дівчина сиділа поряд із небезпечним місцем…

— Я теж злякалася, коли знайшли твої сліди та збирача, — сказала Вельда. Сказала без звинувачень. Просто щоб знав.

— Думаю, ми постійно лякатимемо один одного ось так.

— Мабуть, — погодилася Вельда.

Пообіцяти, що не буде? Тут навіть каменю правди не треба. Якщо доведеться, знову споруджуватиме гірку з каміння над прірвою. Просто тому, що може. І тому, що якщо піде, буде гірше.

І Лііран такий самий.

І вони боятимуться один за одного.

Втім, пообіцяти більше ніколи не сваритися Вельда теж не змогла б. Вона намагатиметься, але це швидше за все не допоможе.

— Добре сидимо, — сказав Лііран, і Вельда захихотіла, тицьнувшись чолом у його плече.

Справді, добре сидять. Замість того, щоб лягти спати або зайнятися чимось приємнішим, остаточно помирившись, вони сидять під стіною і розглядають стелю. Ось просто чудове проведення часу.

Але тепер хоч зрозуміло, чому вони одразу після весілля спали на підлозі. Мабуть, лежачи на підлозі, розглядати стелю було зручніше. Ось вони лежали, дивились і заснули. А тепер сидять і теж ризикують заснути, не дійшовши до ліжка, а Лііран навіть не знявши куртку. Але чомусь спокійно і затишно.

І правильно по-своєму.

І кому яке діло?

***

Власне, нікому діла до парочки спостерігачів не було. У всіх були справи важливіші. Усміхнений Тойєн щосили радував самозвану раду міста новими мешканцями.

Рада раділа бурхливо та натхненно. Мабуть, натовп переляканих обірванців їх в якості нових мешканців не дуже влаштовував, але заперечувати Тойєну вони побоювалися. Вигляд у нього не допускав заперечень. І вони навіть поскаржитися на нього не могли.

Поскаржитись головам Великого Каменя та Вовчої Щелепи? У них обов'язково запитають, хто вони такі? А в тому, чи має вже існувати рада, якщо місто ще не добудовано, ніхто не був упевнений. Ось так поскаржиться, та ж Атана розлютиться і надішле компетентніших людей. Ну раптом? Легше спробувати заспокоїти обірванців і пояснити їм що робити не можна.

Загалом, якби Лііран був присутній на цих переговорах, він би навіть потішився. Нарешті купа ледарів отримала хоч якусь роботу. Нехай ходять за переселенцями, пояснюють, підозрюють у шпигунстві, доводять, що вони не чаклуни і не заважають усім іншим.