розділ 20

Про допомогу, яка поспішає, та всіх інших, які нікуди вже не поспішають

Вони поспішали.

Дуже поспішали.

Долали перешкоди, створювали мости з підручних засобів, двічі закопали підозрілі ями і один раз мало не потонули, не одразу зрозумівши, що лопухоподібні рослини — водні. А рослини були шикарні, яскраво-зелені, із червоними прожилками. Воду вони ховали повністю. А глибина там була велика, і вода дуже холодна. Отже, всі потім дуже раділи, що в групі є вогневик, здатний висушити одяг і зігріти. Правда, принагідно він їх підкоптив, але вони й до цього були не дуже чисті, тож вирішили не зважати на такі дрібниці. Вони ж поспішали.

І коли, нарешті, буквально вивалилися з-за дерев, щоб негайно допомагати, найменше вони очікували побачити картинку мирного табору, де всі спокійно займаються своїми справами, а Тойен, що потребує порятунку, взагалі сидить на камені і їсть. Кашу. Руками. З шматка кори, що лежить на колінах.

Причому, виглядав Тойен чистенько, добродушно і явно ні про що не переживав.

— Можна я його придушу? — першим зреагував на цю мирну картинку слідопит.

Мірк знизав плечима і глянув на свої долоні. Придушити умиротвореного Тойєна йому теж хотілося.

— А давайте на нього дерево впустимо, — запропонувала одна із учениць слідопита і друга її гаряче підтримала.

— А-а-а-а! Напад! — закричали тоненьким дівчачим голоском за спинами новоприбулих і мирний табір заворушився.

Причому дивно так заворушився.

Жінки, та й деякі чоловіки похапали найближчих дітей і почали розбігатися на всі боки. Тойєн, подивився вправо і продовжив пофігістично їсти кашу. Кілька мужиків підбігли до того місця, на яке він ніби дивився, і ледь не зіткнулися там лобами. А ось у бік дівчини, що кричала, чомусь не побіг ніхто.

— Напад! — Наполягала вона.

Майстер Вірка почухав потилицю, озирнувся, а потім задер голову, виглядаючи щось у коронах дерев.

— Напад, — тихіше і не так впевнено продовжила дівчинка.

Чоловіки, які щось розглядали на землі, випросталися і досить дружно знизали плечима. А потім пішли до Тойєна, старанно обійшовши якесь особливе місце на півдорозі.

Дівчинка кричати про напад чомусь більше не стала.

А Тойєн, чи доївши кашу, чи вирішивши, що доїсти все одно не дадуть, відклав кору і помахав рукою новоприбулим.

Мовляв, ідіть сюди, не маячте серед дерев, вас там все одно видно, надто близько підійшли.

— А знаєте що, давайте придушимо, — вирішив Мірк, але пішов на заклик.

За тим, як Мірк вивчає спочатку пастку на демонів, а потім артефакт, що стримує цих демонів, втікачі з материка, спостерігали так, ніби нічого цікавішого в житті не бачили. І Мірк відчував себе клоуном з бродячого цирку.

— Дивно, — сказав він нарешті.

Глядачі насторожено завмерли.

— Якщо я щось розумію в демонах, то так не може бути, — додав Мірк щось загадкове.

Глядачі почали перелякано переглядатись.

— Що не може? — спитав Тойєн.

— Те, що вони ще не прорвалися. Вплив відбувається хвилеподібно, а артефакт майже дохлий. І частота хвиль дуже швидко зростає. З такою швидкістю, що прорватися мали ще вранці. Якщо, звичайно, тут в окрузі немає безлічі ям і щілин пов'язаних з джерелом. Тоді напруга розділилася б і прорвалися б вони, швидше за все, в іншому місці.

— Вікна, — буркнув Тойєн. — Вельда одне таке знайшла. Але там теж поки що ніхто не проривається. Якщо я щось розумію, спочатку повинні відбуватися прориви на краю того кола, на яке так чи інакше поширюється вплив артефакту. А коло велике і я не уявляю скільки вони мали наловити демонів, щоб десь зібралася маса достатня для прориву.

— Неуч, — похмуро сказав слідопит і плюнув під ноги.

Мірк кивнув головою. Потім глянув на Тойєна, потім навіщось на його недоїдену кашу.

— Я чогось не знаю? — спитав Тойєн.

— Знаєш, але не враховуєш. Тому що зазвичай демонів приводять у світ практично миттєво і зачиняють за ними двері, щоби інші не полізли. А тепер уяви, що двері хоч і хиткі, але замкнені. А демонів женуть саме через них. І вільні демони це чують, чи знають, чи ще щось. І…

— І їх збирається все більше, — зрозумів Тойєн.

— Так. І на нас вискочила якась літаюча пакість недалеко звідси.

— Значить, по краях вони вже прорвалися і островом бродить натовп потойбічних істот, про яких в місті не знають.

— Можливо, — не дуже впевнено сказав Мірк. — Я ж говорю, відбувається щось дивне. Якщо вони вже лізуть десь в іншому місці. Чому маса тих, хто намагається пробитися тут, зростає? Не могли ж ті ями, які закопали ми, бути єдиними. Цей острів суцільні ями, вимоїни, щілини, яри.

— Може, хтось ще їх закопує? — припустив Дівал, котрий слухав розмову.

— Цікава ідея, але хто? — спитав Мірк. — Не острів, а прохідний двір якийсь. Причому блукають ці невідомі борці з демонами поряд із вашим табором. Уявлення не маю чому. Тому що з огляду на те, чого вони досягли, або вони блукають з метою закрити демонам усі запасні проходи, або настільки невдачливі, що постійно на них натикаються. І якщо друге просто дурість, то перше…

— Або допомагають, або шкодять, залишаючи один-єдиний прохід, щоб нас напевно зжерли, — зрозумів Дівал.

— Можуть нам шкодити. Ми тут одну компанію вже знайшли, — зізнався Тойєн. — Так, що робитимемо… Для початку, Мірк, візьми кого вважаєш за потрібне і йдіть до Вельди, закрийте і той прохід. І заберіть її разом із хлопчиськом сюди. Далі, поставимо кілька кругових щитів, що мерехтять-відновлюються. І нехай усі, хто нічого демонам зробити не може, сидять за ними.

— Може, краще нехай збираються і йдуть до міста? — спитав Мірк. — Майстер Вірка доведе.

— Мало кого вони по дорозі зустрінуть? Щити виглядають надійнішими. Потім підемо всі разом. Демонів, звісно, ​​багато, але вони слабкі. Так що щити, пастка, заготовляємо плетіння та враховуємо, що до нас можуть підкрадатися недоброзичливці.