розділ 19

Про сюрпризи, приємні і не дуже

Гірка каміння продовжувала поступово зменшуватися, незважаючи на всі зусилля. Це зменшення то сповільнювалося, а то й зупинялося ненадовго, то різко прискорювалося, і Вельда теж прискорювалася, кидаючи до купи навіть наламані гілки. Допомагало не сильно, але хоча б думати не було коли про різні непотрібні зараз дурниці.

Потім прибіг відправлений до Тойена хлопчисько, прозвітував, що все розповів тому чоловікові і з вдячністю з'їв один із захоплених Вельдою в похід бетербродів. Виглядав він таким щасливим при цьому, що дівчина готова була розпотрошити сумку, в якій десь валявся мішечок з крупою, і зварити на вогнищі кашу. Зупиняли лише дві речі: не було в чому варити, та й часу на це варіння теж.

Потім хлопчик допомагав тягати каміння і вдвох вони примудрялися деякий час приносити їх швидше, ніж вони зникали.

А потім процес падіння каміння прискорився, і Вельда зрозуміла, що хлопчика краще відправити назад до Тойєна з якимось завданням. Якщо не даси йому завдання, він швидше за все йти не захоче, надто натхненний у нього вигляд. А якщо він не піде, то доведеться думати як його захистити. І тоді вона довго не протримається.

Завдання, на щастя, швидко знайшлось. Вельда намацала на самому дні сумки крупу і відправила свого помічника за казанком. Вона сподівалася, що коли хлопчик прийде з таким безглуздим проханням до Тойєна, він зрозуміє, що в неї справи тут не дуже. І, можливо, щось вигадає.

Якщо у нього справи будуть хоч трохи кращі. А потім минуло ще небагато часу і Вельда зрозуміла, що вже все. Що вона вже не встигає за падінням проклятого каміння. І якщо ще трохи побігає, шукаючи їм заміну, то просто впаде без сил, на радість демонам. І усі сімейні амулети, що відновлюють, не допоможуть. А міфічного зілля, що повертає разом усі витрачені сили, у Вельди, нажаль, не було.

Власне, його не було ні в кого. І це зараз чомусь навіть втішало.

— Треба зосередитись, — вирішила дівчина і сіла на землю. — Щити, точно потрібні. А пастка… чи потрібна та пастка? Вони все одно сюди лізуть, лови їх, не лови. Хоча каміння може і без демонів провалюватися в ту прірву. Вода його, допустимо, підмиває. Хм ... Гаразд, спробую накреслити, а активую потім, якщо точно полізуть. Хороша ж ідея, начебто.

Те, як Вельда шукала рівне місце, а потім старанно креслила на ньому пастку для демона, намагаючись, щоб лінії були хоча б приблизно прямі, а пастка хоча б подекуди схожа сама на себе, згодом можна було оспівати в баладі.

Вельда зовсім не була впевнена, що воно спрацює як слід. Втім, якщо воно замість того, щоб упіймати демона, візьме і його знищить, вона була зовсім не проти. Але проклятий малюнок був настільки кривий, що міг демона ще й посилити. Загалом, хоч бери і все прибирай, поки хтось не побачив і не пояснив, яка вона дурепа.

Вельда зітхнула, більше через даремно витрачені сили і час, ніж через саму пастку і пішла ці каракулі прибирати. Просто тому, що ризик був надто великий. Он один розумник острів вирішив від чужих очей захистити і що вийшло? Ледве на цей острів потрапили, ось що.

— Чарівна діва хоче створити маяк для невідомого? — мелодійним басом спитали, коли Вельда майже дійшла.

Чарівна діва від несподіванки підскочила і ледь не шпурнула вогнем в того, хто заговорив. Добре хоч вчасно згадала, що демони не розмовляють, а на примар вогонь не особливо діє.

А чоловік виявився зовсім не примарою. Звичайна людина. Бородатий, одягнений дивно — його плащ був схожий на намет, що тягається на плечах. А ще він усміхався, ясно та відкрито. І дивився зверху вниз на Вельду з цікавістю та доброзичливістю. Наче не замурзану вогневичку бачив на дні яру, а натуральну чарівну діву, милу і ніжну, а може навіть принцесу.

— Я знайшов її, говорив же, треба в ями позаглядати, — сказав, подивившись кудись через плече.

— Вельда?! — явно зрадів володар дуже знайомого голосу і поруч із бородачем на краю яру з'явився Лііран. Живий і начебто здоровий Лііран, якщо не рахувати подряпане обличчя. — Здається, встигли.

А потім поряд з Лііраном з'явився ще один чоловік і Вельда мало не запустила вогняну плюху. Бо одразу зрозуміла хто це. Тому що жодного разу в житті не бачила людей, що випадають з простору, немов вони окремо, а світ окремо. А ще від нього несло силою та небезпекою. І чомусь сумом. І саме останнє Вельду й зупинило. А те, наскільки ця атака була б самогубною, вона зрозуміла лише коли Лііран почав спускатися, а збирач так і залишився стояти і задумливо дивитися чи то на Вельду, чи на купку каміння, що поступово осідає.

— Цікаве рішення, — сказав він, коли Лііран спустився. — Але якби ми не прийшли, воно стало б самогубним. Залишати надію демонам, та ще ідея. Все одно, що дражнити голодних вовків м'ясом, сидячи на сухій гілці дерева, яка ось-ось відвалиться.

Лііран, що встиг добігти до Вельди й схопити її в обійми, обернувся.

— Так, кмітливий хлопчисько. Ти правильно зрозумів, вони там накопичувалися. І тепер, навіть якщо ми це вікно зачинимо, почнуть ламати стіну поряд. Втім, я не думаю, що твоя дружина мала можливість замкнути вікно так, щоб вони не думали, що зможуть тут пробратися. Не та сила та вміння не ті.

Лііран чомусь кивнув, акуратно взяв Вельду за руку і повів до того місця на схилі, де можна було легко вибратися. Мовчки. А вона так само мовчки пішла, бо не розуміла, що діється. Натомість буквально відчувала, як гірка каміння все зменшується і зменшується з кожним кроком все швидше. Їй хотілося побігти, але вона йшла. Тому що зриватися на біг, коли зверху дивиться чоловік, який перебуває поза межами світу, було б неправильно, а може й безглуздо.

Що може бути дурнішим, ніж демонстрація страху і слабкості силі, здатній зжерти? Хіба що демонстрація бравади та спроба напасти, з криками, що цій силі настав кінець.

Втім, Вельда гадки не мала, як на цю силу реагувати. А Лііран чомусь спокійний.