розділ 18

Про те, що на допомогу можна поспішати не поспішаючи

Група, що поспішала на допомогу Тойєну, стояла і дивилася на яр. Якби хтось здогадався запитати у Ліірана про той яр, у який він падав, коли вперше зустрів збирача, то тепер вони були б не настільки здивовані побаченим — обидва схили яру наїжачилися лезоподібними виростами. Це, мабуть, були найміцніші частини каменю, в якому вода старанно вимивала яр. Ось вони й залишилися дивувати і попереджати бажаючих спуститися в яр, що краще цього не робити.

— Обійдемо? — спитала одна з учениць слідопита.

— Він довгий і не факт, що впирається у більш прохідне місце. Та й те, що десь далі він виглядає менш жахливо, теж не факт, — відповіла їй друга, і обидві сумно зітхнули.

Зайнятися будівництвом мосту з колоди, теж було не найкращою ідеєю. Колоди траплялися ненадійні, та й були частиною не дуже високих дерев. А до тих, що вищі й товсті, треба було досить довго йти. А потім перти їх сюди, долаючи ями, яри, осипи, і колючий чагарник. Загалом, спочатку треба було побудувати дорогу, а вже потім зайнятися перенесенням колод.

— Тепер я розумію, чому місце для міста обрали саме те. У тій долині все поряд. І каміння, і деревина, і море. Гарна долина, — задумливо сказав Мірк і штовхнув камінчик, що мішався під ногами.

Камінь покотився в яр із великим задоволенням, захоплюючи інші камінчики. Люди за цим спостерігали, потім переглянулись.

— А давайте знайдемо найвужче місце й засиплемо його, щоб перейти, — обережно запропонувала та учениця слідопиту, яка пропонувала обійти яр, і з нею нарешті погодилися.

Тим більше в групі було аж два мага землі та один структурник.

***

Лііран теж засипав чергову яму. Чи шосту, чи сьому. З рахунку він незрозумілим чином примудрився збитися. А ще кілька ям, придатних для урочистого виходу гнаних кимось на острів демонів, замурував збирач. Від нудьги, бо зайнятися не було чим. І якщо спочатку він чесно в ці ями кидав каміння, то потім і воно йому набридло, він плескав у долоні і краї ям кидалися один до одного. І у результаті від ям лише нерівні щілини залишалися.

Загалом сила в збирача страшна. Але Лііран і так це знав, як і бородачі розмовляючі з невідомим богом.

Що за бог, вони Лііранові розповісти не побажали, а Віресей заявив, що вже сказав усе, що знав. У бородачів, як виявилося, були якісь загадкові правила, що приманюють удачу. Тому, поки не підуть демони, вони ні бога на ім'я не назвуть, ні один одного. А то раптом демони підслухають, злякаються та почнуть поспішати. Бородачі чомусь були впевнені, що перелякані демони завжди поспішають.

А Віресей, у свою чергу, вірив, що перелякані демони існують лише в уяві бородачів. І це його дуже веселило.

— Їх ще багато? Цих ям? — спитав Лііран, коли осів піднятий вітром пил.

— Ми не знаємо, — сумно зізнався старший бородач. — Ми йдемо туди, куди вони прагнуть. А вони прагнуть туди, де легше пролізти. І доки пролізти важче, прагнути вони не хочуть.

— Весело, — тільки й зміг сказати Лііран.

— Не хвилюйся, — життєрадісно сказав збирач. — Прагнути ці тварюки можуть на обмеженій ділянці. І намагатися пролізти лише через віконця поряд із дверима. А таких не дуже багато, навіть якщо цей острів усипаний різномасним ямами, як сир дірками.

— Може, в такому разі зачинити двері? — спитав Лііран.

— Так вони ж прагнуть в ями тільки тому, що вони й так закриті, — порадував його Віресей. — А ще, якщо тебе втішить, ми рухаємося по спіралі, що поступово звужується. Так що скоро можем знайти як твою дружину, так і замкнені двері. Навіть цікаво, що перше зустрінеться?

— По спіралі? — перепитав Лііран. З чого б демонам намагатися вибратися у світ саме цим маршрутом?

— Так ми нічого не пропустимо, — сказав бородач.

— Ви мене заплутали, — сказав Лііран. — Ми йдемо туди, куди прагнуть демони. При цьому ми йдемо спіраллю. Демони прагнуть по спіралі?

Бородачі переглянулись і чомусь дружно подивилися на збирача. Він відповів їм світлою усмішкою безтурботної людини.

— Що, реально по спіралі? — перепитав Лііран.

Бородачі невпевнено кивнули.

А збирач посміхнувся ще ширше і лагідно-лагідно сказав:

— Джерело, бовдури. Джерело – це не дерево, як кажуть ваші старші. Джерело, це річка, широка, можливо, ця річка навіть ширша за цей остров. І демони знають, де вона бере початок під водою і куди потім зникає. Навіть джерела, які є на материку, завжди беруть початок у воді і закінчуються теж у воді. І якщо ця вода – озеро, то воно практично бездонне. Колись навіть була теорія, що ці джерела беруть початок поза межами світу і саме на величезній глибині можуть пробитися до нашого світу. Інша теорія говорить, що джерела — це нитки, які живлять світ силою і не дають йому розвалитися на частини. Є ще купа не менш цікавих теорій, але жодної ніхто так і не зміг довести.

— А спіраль до чого? — спитав Лііран.

— А спіраль — це завихрення. Розумні люди в центрі таких завихрень колись ставили портальні арки, так їх простіше приєднати до джерела. Заодно перегородивши шлях різним потойбічним сутностям, яким у подібних місцях пролізти легше, особливо якщо є різні ями-яри, та навіть колодязі. Чули казки про демонів, які приходять із колодязів? Так вони реально приходять, якщо якийсь ідіот примудряється викопати колодязь серед такого завихрення. І якщо я взагалі щось розумію, незважаючи на те, що колись вчився так собі, то демони саме тут намагаються просочитися тому, що якийсь старий портальний амулет звично викинув людей там, де легко зарядитися. Тільки ці люди навряд чи вміють його заряджати. І про те, що сидять на місці, де є купа виходів для демонів, навряд чи розуміють, хоча і підозрюють, що їх за ними пошлють. Втрачені ці знання, уявляєте?

І знову посміхнувся.

А Лііран поскріб маківку і задумливо запитав:

— А ти ніколи не мріяв про кар’єру вчителя? Тебе ж на руках носитимуть, ти безодня втрачених знань.