розділ 17

Про те, що місце подвигу завжди знайдеться

Вельда тягала каміння і намагалася засипати ними безодню. Саме таке в неї було відчуття. Тому що перетягала вона каміння вже цілу купу, а вони, як один, булькнули під воду, а потім зникли в загадкових глибинах, просвистівши по пробитому водою шляху.

— Потрібен великий камінь, — зітхнувши, сказала сама собі дівчина.

Якщо чесно, вона не уявляла, як цей великий камінь перетягуватиме. Не повітряниця ж, здатна спричинити локальний ураган. І навіть не маг землі, щоб змушувати це каміння котитися самостійно. І якщо подумати, то саме вогневики найнепотрібніші з магів, якщо у них, звичайно, немає лікарського дару. Марніше вогневиків лише закликачі духів. А Вельда примудрилася дивним чином стати поєднанням обох. Тож легких шляхів, коли справа не стосувалася руйнування чи горезвісних духів, вона ніколи не мала. А ще, насправді, не існувало стандартних плетінь на всі випадки життя. Ні, цих плетінь було багато й різних. Але ж випадки бувають які завгодно. І Вельда весь час примудрялася вплутуватися в якусь екзотику. І доводилося думати, як із цієї екзотики вийти якщо не з честю, то хоч би без втрат.

— Камінь, великий… — пробурмотіла вона і озирнулася.

Каміння потрібного розміру було, тільки вона їх навряд чи зрушила б з місця. Але вихід дівчина знайшла, коли угледіла серед насипу каміння трухляву колоду. Колода, порівняно з камінням, була не важка. Від неї можна було відламати все зайве. Точніше, спопелити це зайве. Потім абияк перекотити до бездонної калюжі, а вже зверху і навколо насипати каміння.

Багато.

Після чого спопелити залишки колоди і сподіватися, що камені заклинять одне одного, створивши перешкоду. Бо якщо не заклинять, а дружно знову ухнуть у невідомі глибини, вона зможе потім із впевненістю називати себе невдахою.

Втім, вона зможе називати себе невдахою і в іншому випадку. Якщо демони надумають тут вийти до закінчення цього екзотичного будівництва. Ну якщо переживе цей вихід.

Захищатись Вельда вміла. Для захисту та її стихія, та вміння годилися. А Тойєн казав, що демони не сильні. Отже, все буде добре.

Напевно добре.

Їй ще помиритися з чоловіком треба. І варто було сваритися через якусь дурницю?

***

Слідопит прийшов до тями навіть раніше, ніж всі доїли прихоплені в похід бутерброди. Обізвав ідіотами борців із його сп'янінням, зажадав води, поїсти, а потім урочисто повідомив, що якщо ще раз хтось посміє щось подібне з ним зробити, заведе до найближчого урвища і особисто скине у прірву. Прозвучало цілком собі впевнено та досить зловісно. Тож йому пообіцяли. Тільки у крайньому випадку. І пораділи, що слідопит не прихопив з собою алкоголь. А то б узяв і напився, щоб перевірити, чи дотримають слово.

Після того, як усе пояснив, майстер Вірка оглянувся і зацікавився, де він знаходиться.

Учениці чесно спробували пояснити.

Потім пояснити спробували всі інші.

Потім і учениці та інші зрозуміли, що пояснюють якусь нісенітницю і зізналися, що заблукали без його мудрого керівництва.

А потім, нарешті, здогадалися розповісти куди йшли і кого шукали. Після чого дізналися, що слідопит нічого дурнішого не чув і були порадувані, що йшли не в той бік. І встигли зайти настільки далеко, що тепер простіше піти праворуч, ніж назад.

Всі цим і зайнялися.

І не звернули уваги, що майстер Вірка пробурмотів собі під ніс:

— Аби долин, що замикаються, більше не попалося. Не подобається мені цей острів.

***

— Воно спочатку клубилося, потім не клубилося, потім знову клубилося, а коли прийшли, не клубилося! — емоційно розповідав хлопчик, і Тойєн усе більше розумів, що теж не любить цей острів. Причому він навіть не підозрював, що має однодумців.

— Що клубилося? — спитав він стомлено, так і не зрозумівши, чого цей хлопчисько від нього хоче настільки сильно, що не побоявся страшного чаклуна, наважився смикати його за куртку та вимагати до себе уваги.

— Вода, — сказав пацан таким тоном, наче дорослий дядько Тойєн не розумів елементарних речей. — Там у ямі. То клубилася, то не клубилася, потім знову клубилася і не клубилася. А вона сказала, що щось чуже пробилося.

— Яма сказала? — спитав остаточно заморочений Тойєн і задумався, навіщо рятує цих людей?

— Чаклунка сказала. Руда. Спустилася, а воно не клубилося. Але вона підійшла, рукою поводила і сказала, щоб я біг і казав, що пробилося чуже.

Слова "чаклунка", "чуже" і "пробилося" нарешті склалися в голові у Тойєна в логічний ряд і його натурально осяяло.

— Пробій чи пробилося? — спитав він напружено.

Хлопчик пошаркав ногою по землі і знизав плечима. Він, схоже, різниці у цих двох поняттях не бачив.

— Прокляття, — сказав Тойєн і подивився на Дівала.

Він теж знизав плечима. Про пробої, мабуть, теж не чув.

— Коли зачинені двері, ці тварюки намагаються пролізти у віконце. Шукають де тонко, де простіше, де і так у світ прагне якась сила і рвуться прослизнути разом з нею, — пояснив Тойєн, і Дівал на подив зрозумів. Просто допомогти нічим не міг. Другого захисного артефакту в нього не було, тут і перший ось-ось перестане працювати. І його навіть не підзарядиш. Щоб зарядити, спочатку потрібно деактивувати. Така нісенітниця.

— Так… — похмуро сказав Тойєн. — Так… Якщо поставити тут щит та пастку, а потім деактивувати артефакт, то, може, вони й попадуться. Або не полізуть, відчують і з ще більшою жвавістю рвонуть лізти у вікно. Прокляття, де цю допомогу носить?

Виходило, що найбезпечніше чекати і нічого не робити. Демони поки не намагаються прорватися всупереч усьому. Головне, щоб Вельда там дурниць не наробила.

— Так, треба їй сказати, щоб нічого не робила. Жодного захисту. Жодних пасток. Бо вони сюди полізуть. Або одночасно, за сигналом. Вельда креслити точно вміє. Малий, там є де накреслити таку штуку? З неї пастка для демонів розгортається.