розділ 16

Про те, що у всіх свої проблеми

На білу-білу скелю, прикрашену темно-зеленими батогами якогось підвиду плюща, повільно й сумно підіймався чоловік. Скелі ця людина не довіряла. І не дарма, як показала практика. Навіть незважаючи на те, що він старанно зміцнював місця, за які збирався схопитися, у нього вже двічі відлітали з-під ніг шматки каменю, а одного разу ледве не впав на голову.

Загалом розумна людина подивилася б на цю скелю і не стала на неї лізти. Але людина, яка лізла, дурною не була. Просто від його розуму нічого не залежало. Вибір «лізти чи не лізти» взагалі не стояв, бо треба було подивитися на місцевість зверху, а потім передати цей образ нетверезому слідопиту та двом його недолугим ученицям. Може, вони хоч після цього зрозуміють, де всі опинилися і куди тепер іти. Причому швидко йти. Тойєн просто так за допомогою не пошле. Зазвичай його звуть в якості допомоги.

***

Вельда з нудьгою спостерігала, як нещасні втікачі з материка намагаються розчистити майданчик. Виходило в них так собі — відповідних інструментів не було, а допомогу чаклунки, яка запропонувала спалити парочку дерев, що мішалися, вони відкинули. Ось і боролися тепер із ними за допомогою саморобних кам'яних сокир. І Вельді було дуже цікаво, що вони робитимуть, коли прийде черга корчувати пні.

Тойєн і Дівал нічим дивним людям допомогти не могли. Вони розбивали в крихту біле каміння, щоб було чим малювати лінії. Цілим камінням креслити щось на голій землі з шматками трави було б безглуздо. А ось проорати лінії загостреною палицею, потім їх поправити і засипати канавки білою крихтою — виявилося непоганою ідеєю. Навіть кращою, ніж початковий план — засипати їх попелом. Попелу було все-таки менше, ніж шматків білого каменю.

— Пані чаклунка, — перебив роздуми Вельди невпевнений чоловічий голос.

Дівчина якраз встигла задивитися на Тойена з Дівалом, яких спільна робота робила дуже схожими. Тому тільки дивом не підскочила від несподіванки і обернулася до того, хто говорив дуже повільно.

— Пані чаклунка, — ще невпевненіше повторився невисокий, але відчайдушно рудий чоловік. — Ми подумали, порадилися і, мабуть, від того, що ви спалите дерева, не станеться нічого поганого. Адже ви непогана чаклунка, правда.

— Правда, — підтвердила Вельда, встаючи з колоди, до якої встигла майже прирости. — Я дуже хороша чаклунка. Дітей не вбиваю і тим більше не їм. Вважаю за краще поїдати курей, смугастих острівних свиней, а іноді й дичину. А ось яловичину не люблю, сама не знаю через що.

Чоловік кивнув і несміливо посміхнувся.

А потім повернувся до дівчини спиною і пішов уперед, показуючи зручну дорогу до незговірливого дерева. Насправді це було демонстрацією довіри. Спиною до ворогів ці люди обертатися були не привчені, ті, хто робив подібні дурниці, просто не виживали.

Дроворуби з кам'яними сокирами ціною неймовірних зусиль зідрали з дерева кору. Місцями. Деревину ж ледве подряпали. І якби далі продовжили рубати, то на початок зими точно впоралися б.

— Гаразд, — сказала Вельда, вирішивши, що не зловтішатиметься. Відкинула капюшон, щоб ніщо не заважало, розім'яла пальці, а потім обхопила долонями стовбур, липкий через пошкоджену кору. — Почнемо.

Енергія потекла з долонь, вгору швидше, ніж униз, нагріла деревину всю разом, до кінчиків найдовших і найтонших гілочок і глибоких корінців. Різко, стрибком нагрілась ще більше, спалахнувши сама в собі і дерево обсипалося вниз дрібним попелом і не зачепленим вогнем листям. Вельда ледве встигла щит виставити, а то точно перефарбувалася в рівномірно-сірий колір і всіх навколо перефарбувала.

Помилувавшись хмарою попелу, що клубиться за щитом, дівчина зітхнула. Про цю проблему вона не подумала. Але Тойєну вона опинилася на одне клацання пальцями — попіл одразу прибило до землі, а потім потягло товстою змією кудись удалечінь.

— Готово, — сказала Вельда. — Друге дерево теж прибрати?

Люди їй відповіли поглядами, в яких мішалось захоплення з переляком, і мовчанням.

— Прибирай, — сказав Тойєн. — Тільки одразу вплети повітряний потік, щоб нас не відволікати.

І Вельда кивнула.

***

— Небо нас чує, небо нас веде, — урочисто говорив один із бородачів, здіймаючи руки над головою.

— Веде! — радісно підтверджували інші бородачі і з півхвилини співали щось на кшталт «анна-ана-ана-ана».

— Земля нас тримає і вкаже дорогу, — вів далі перший бородач.

— Вкаже! — погоджувалися з ним решта і, наче на підтвердження, тупотіли ногами по всьому, що потрапило під ці ноги. Тріск стояв страшний.

— Вода нас укриє, вода врятує нас, — продовжував свою промову перший.

— Врятує! — ні краплі не сумнівалися інші й хитали долонями перед грудьми.

— Вогонь вас не любить, вогонь вас спалить, — пробурмотів тихо збирач, і Лііран хихикнув, але бородачі чомусь погоджуватися не стали, а навпаки незрозуміло, у кого почали просити захисту від вогню.

А чому? А все тому, що головний у цьому ритуалі мужик відчув раптом вогненну магію десь недалеко, а потім решта побачила хмару попелу, яку хтось швидко притиснув до землі і кудись відправив. Найсмішніше, що магія і хмара була там, куди всі йшли. Так що з вогнем, швидше за все, балувалася Вельда. Про що Лііран сказав. Але це нічого не дало. Бородачі все одно вирішили провести ритуал про всяк випадок. А то мало що?

— Тепер ми можемо йти далі? — досить чемно запитав Віресей, почекавши, доки бородачі постоять кружечком і про щось загадкове поговорять.

Ватажок велично кивнув.

— Сподіваюся, ніхто більше не влаштує якогось знамення, — зітхнувши, сказав збирач Ліірану. — А то вони, звісно, ​​веселі, але інколи так дратують. А я терпінням ніколи не вирізнявся. Ще приб’ю випадково. Потім сумно стане. Та й твої остров'яни, напевно, не зрозуміють, вони ж не знають, чим ці люди відрізняються від усіх інших.

— А що тобі треба від моїх остров'ян? — спитав Лііран, якому подумалося, що ще трохи і він теж з упевненістю зможе сказати, що скоро приб’є людей якогось бога. Причому неодмінно випадково.