розділ 13

Про те, що "Сюрприз!" краще кричати голосно та несподівано

Лііран ішов і тихо дивувався. Дивним було все. І те, що він так спокійно крокував за збирачем, який все бурмотів і бурмотів про дивовижне, чудове й цікаве. І те, що було байдуже, що там за цікаве таке, просто хотілося комусь врізати, а із збирачем цей номер навряд чи пройшов би. І те, що власна доля взагалі не турбувала, потрібно було лише рухатися, дійти, щось зробити, а вже потім вирішувати, турбуватися, чи ну її.

Загалом, усе було дивно.

А навколо було світло, сонячно, біле каміння сяяло в проріхах рослинності. Шуму моря зовсім не чути, мабуть далеко перемістилися. Хоч сядь і починай відпочивати від суєти.

А Лііран до цього моменту навіть не підозрював, наскільки ця вічна суєта дратівлива.

— Куди ми йдемо? — спитав Лііран, коли збирач перестав бурмотіти і сповільнив крок.

— Ми підкрадаємося, — широко посміхнувся він. — Майже підкралися. Незабаром доведеться зняти купол тиші, щоби не відчули і намагатися йти тихіше.

— Хм, — оцінив одкровення Лііран. — До кого ми підкрадаємось?

— Побачиш. Сподіваюся, там будуть жінки. У них такі цікаві вбрання, не те, що у чоловіків.

— Хм, — повторився Лііран.

Коли збирач зняв купол, йти стало веселіше, у сенсі, неможливо було просто бездумно переставляти ноги, не дивлячись на землю. Там попадалися то сухі гілки, то камінці, а то й зовсім якийсь дурний птах, що розчепірив крила і почав, замість того, щоб полетіти, гидко кричати і наскакувати на людські ноги.

А про те, що можливо йти не варто, Лііран чомусь не подумав.

— Не жінки, — розчаровано сказав збирач, визирнувши з-за кривенької сосни.

Лііран теж визирнув. Помилувався дивними людьми в шкурах, пір'ї та намистах. Жінки серед них були, але вбрання у них від чоловічих не відрізнялося. Що всі ці люди робили у невеликій долині між трьома невисокими горами, Лііран не зрозумів. Одні тягали каміння і будували з них дивну піраміду, інші поливали цю споруду водою, яку черпали дерев'яними відрами чи у великій калюжі, чи невеликому озерці, треті вимахували над нею смолоскипами, четверті, з іншого боку, махали віялами.

— Що вони роблять? — спитав Лііран.

— Закликають споконвічні стихії. Коли їм це набридне, почнуть копати.

— Навіщо?

— Щоб викопати магічне джерело, — пояснив збирач і загадково посміхнувся.

Лііран подивився на нього, як на ідіота.

— Це не я вигадав. Розумієш, коли на землях колишньої імперії, з якої під час полювання на магів втекли твої предки, остаточно перестали працювати амулети, до яких усі так звикли, люди, які ненавиділи довгоживучих магів, раптом виявили, що жити стало гірше. Що продукти почали дуже швидко псуватися у підвалах із неробочими холодильними контурами. Що без магічних амулетів рани починають загноюватись, а люди вмирати. Що дощі йдуть абияк, а можуть взагалі все літо не йти. Що річки розливаються. Що на дороги лізуть то вовки, а то й зовсім дрібні демони. Загалом, дуже багато незручностей, аж до того, що цілі квартали почали провалюватися в підземелля, склепіння яких тільки на магії і трималися, міські стіни руйнуватимуться, а вода забруднюватися. І ні, ти не думай, вони не визнали своєї провини. І навіть про міста-амулети, що будуються на островах, тоді ще не знали. Вони просто повірили черговому пророку. Який стверджував, що сила, здатна змусити все знову працювати. Головне правильно до неї звернутись.

— Хм, — сказав Лііран. — І як, вийшло?

Люди у долині своєї дивної роботи не припиняли.

— Ні звичайно. Пророку просто пощастило. У ряди його послідовників затесався один маг, який зумів щось там пожвавити і змусити працювати. Такий собі самородок, навіть не самоучка, власне, він навіть не знав, що маг. І вірити у цю дивну теорію стало багато людей. Щоправда, їхня віра не дуже допомогла. А потім хтось згадав, що маги колись розмовляли про магічні джерела під землею. І ці джерела почали шукати, щоб начерпати магії.

— Ги! — несподівано для себе видав Лііран, причому досить голосно, навіть якогось птаха злякав.

Люди на галявині його не почули. Мабуть, перетягування каміння, і його полив з підігрівом та обдуванням були досить голосною справою.

— Ага, почали шукати, як розуміли. Ну, якщо докопавшись до водяної жили, можна отримати колодязь, то і з магічною слід зробити так само. Перекопали тоді безліч місць, починаючи від дворів зруйнованих шкіл і закінчуючи полями на яких часто траплялося щасливе конюшинне листя.

— І нічого бідолахи не знайшли, — поспівчував Лііран.

— Нічого, але пошуків не кинули. І за кілька років хтось додумався, що втекли маги не просто так. Що вони цілеспрямовано бігли туди, де джерела магії не пересохли, на відміну тих, що були на землях імперії.

— Чудова логіка. А погроми, вбивства та проголошення магів самим злом, звичайно ж, були ні до чого.

— Звичайно, — погодився з цим твердженням збирач. — Маги — тварюки продумані. Втекли, всіх кинули і магію забрали.

— Ага, ага.

— Ось. Мабуть завдяки вашому юному обдаруванню, любителю туманів, вони нарешті знайшли чарівний острів з повним джерелом, до якого ще не встигли присмоктатися прокляті маги. Тож трохи попризивають, потанцюють, старійшини запалять багрянку гостролисту і почнуться розкопки.

 — Так там неглибоко камінь. Весь острів просто величезний білий камінь, який якась нелегка підняла над водою.

— Нічого, вони завзяті, візьмуть кирки і довбатимуть. Тут ще нічого, тут камінь м'який. А я колись бачив, як їхні одновірці в граніті намагалися глибоку дірку проколупати. Років сто тому справа була. Або сто п'ятдесят. Загалом, не пам'ятаю точно. Але найцікавіше навіть не це. Найцікавіше, що на експедицію на чудовий острів хтось напевно дав гроші і вже готує бочки для розливання магії.

Лііран хихикнув.

— А другі?

— А другі з храму тих, хто розкаявся. Вони не такі смішні. Їх предки були недостатньо дурні, щоб вірити в подібну нісенітницю. Зате їх зуміли переконати, що якщо покаятися і звернуться до якогось божества, присягнувшись більше не шкодити магам, потрібним цьому божеству, то хоча б лікування він їм забезпечить.