розділ 12

Про те, що все, що має властивість заплутуватися, заплутається, навіть якщо його не чіпати

— Те, що вбили тільки трьох, не рахуючи того дурня, який сам звернув собі шию, ганяючись за Вельдою і слідопитами, це насправді дуже велика ваша удача, — похмуро говорив голова амулетників.

Він був чоловіком величним і поважним, не те, що Тойєн зі своїм виглядом роздовбая і надто молоді Лііран та Вельда. Не кажучи вже про самозвану раду, представники якої дружно лупали очима і штовхалися ліктями, бо ніколи й нікого не допитували. Тойєн, помилувавшись цією «радою», у результаті посміявся і велів радникам зайнятися чимось корисним. Бо сьогоднішні молодики підростуть і заматеріють, та й хтось набагато нахабніший радників напевно з'явиться, коли місто буде чимось більшим, ніж незакінчений фундамент захисної стіни та вузлових будівель. І ось тоді, якщо нинішні радники не визначаться з якоюсь потрібною комусь, крім них самих справою, залишаться вони на бобах. Бо у раді будуть інші люди, а не нікому не цікаві самозванці.

Загалом, Тойєн раду образив. Рада у відповідь образилася і гордо відмовилася розмовляти з бранцями. А людьми, які вміли справляти потрібне враження виявилися глава амулетників і господар питної. Щоправда, звати господаря вважав не дуже правильним навіть Тойєн, який з ним поки не стикався. І довелося вести виховну бесіду, принагідно допитуючи, голові амулетників. А Тойєн, ще троє магів, четверо вражаючих габаритами будівельників, Лііран і Вельда зображали варту, секретарів, а хтось і зовсім випадкову особистість. Лііран, наприклад, і сам не знав, кого зображував. Але на чергового бранця намагався дивитися, як на капосного малолітнього учня. І воно начебто навіть спрацьовувало. Принаймні погляди бранці відводили швидко і в його бік більше не дивилися.

— І тепер ми думаємо, що нам буде вигідніше — втопити вас і вдати, що ніколи не бачили, або спробувати обміняти на щось цінне. Або хоч на якісь договори з вашим містом. Сумніваюся, що ви варті чогось цінного.

Промова у голови амулетників була стандартна та відрепетирувана. Говорити він намагався жорстко, хоча зазвичай він чоловік м'який і намагається підлеглих не нервувати. Пам'ятаючи, що виготовлення амулетів, а тим більше артефактів, вимагає спокою і зосередженості на предметі, а зовсім не на начальнику.

Більшість бранців у відповідь похмуро мовчали. Як підозрював Лііран, лише тому, що уявлення не мали, що можна такого сказати, щоб все не стало ще гіршим. Меншість реагували по-різному. Молодик, який узяв без дозволу сімейний артефакт, взагалі почав істерити, вимагати покарати Ліміка, яким виявився блідий майстер щитів, і запевняти, що саме він його обдурив, спокусив і підіслав гравця в «Поле», якому він програв велику суму. Власне, через борг він ризикнув вплутатися в цю авантюру. Та й серед інших не всі палали бажанням щось завоювати та прославитись. Просто вляпалися хто у борги, хто у погану історію з чиєюсь сестрою, хто в зв’язану із обманом вчителя чи родичів. А ті, хто палав, були просто ідіотами, які вважали, що саме ця авантюра допоможе їм отримати срібний ланцюг і стати офіційно повнолітніми.

А те, для кого будувалася портальна арка, крім майстра щитів знали лише двоє людей, але вони залишилися в рідному місті. Всіх інших годували обіцянками підмоги, на плечах якої вони й понесуть свій подвиг.

Втім, деякі з бранців були настільки дурні, що вважати, що й без допомоги обійдуться.

— Зрозуміло, — зрештою пробурчав Тойєн. — Цього, — вказав на майстра щитів, який гордо мовчав, — ми заберемо з собою, коли підемо. Решту в обмежувачі і нехай допомагають на будівництві, може, порозумнішають хоч трохи. А потім, можливо, їх родичі заберуть. У чому я сильно сумніваюся, я залишив би ідіотів відпрацьовувати свою провину самостійно і не став би нічого платити за їх повернення.

Глава амулетників велично кивнув, а будівельники переглянулися, мабуть намагаючись збагнути, куди пристосувати цю несподівану допомогу.

— Є й хороша новина, — продовжив Тойєн і широко посміхнувся. — Тепер ми можемо наплювати на договір про довіру, бо його вже порушили не ми. У наше будівництво нового міста вже втрутилися. І тепер свою скривджену недовірою гордість всі бажаючі можуть засунути собі в зади.

— А якщо запідозрять, що ми самі все підлаштували? — спитав Лііран, якого це питання мучило мало не від початку лекції-допиту.

— Нехай собі підозрюють, — відмахнувся Тойєн. — Якщо робити нічого. Цей договір про довіру у будь-якому випадку дурня. Його постійно порушують. І намагатися розв'язати війну через те, що ми та Вовчі Щелепи відправили на острів із десяток сильних магів бойового спрямування, навряд чи хтось стане. Не просто так ж направили. На вас напали. Яка тут довіра? А ще ми можемо почати всіх підозрювати, що сильних магів на цей острів ось так хитро виманюють.

Лііран тільки кивнув і задумливо пробурмотів:

— А раптом справді виманюють?

— Ну, тоді в нас будуть деякі проблеми, — знизав плечима Тойєн.

— Але ми впораємося з ними, — уперто сказала Вельда.

А Лііран згадав про збирача. Щоправда, так і не придумав для чого йому могли знадобитися сильні та досвідчені бойові маги. Побитися нема з ким?

— Нісенітниця якась.

***

Розрахунки Вельди перевіряв спочатку Тойєн, а потім жінка-структурниця, якій він їх показав. Потім вони довго вивчали мапу і зрештою дійшли висновку, що лізти в ті місця без крайньої необхідності не варто, хоч би що там відбувалося. Тому що це можуть бути пастки. Спочатку не завадить там побувати дуже добрим слідопитам. А може й комусь на величезному птаху доведеться злітати подивитися. Лііран навіть знав кому саме.

Вельда сперечатися не стала. Зрештою, як бойовий маг вона так собі. А як спостерігач — цілком упоралася з роботою. Знайшла, поспостерігала, розрахувала і передала тим, хто може з дивністю розібратися.

Якби вона ще й з першою знахідкою вчинила так само, ціни б їй не було.