розділ 11

Про правоту, образу, впертість і самовпевненість деяких індивідуумів

До будівництва бігли мовчки. Лііран старанно не дивився на Вельду, бо дуже хотілося її облаяти, точніше, накричати на неї, вклавши в злі слова весь той страх, який виник завдяки її витівці.

Вельда також на нього не дивилася. Вона образилась. Насамперед через те, що він навіть не спитав її ні про що. Мовчки зробив якісь висновки, не давши шансу все пояснити. Ось як так можна?

А коли добігли, їм тимчасово стало не один до одного. Тому що в якості допомоги встиг з'явитися Тойєн, який давно й міцно закріпив за собою репутацію одного з найсильніших магів Великого Каменя. Він почав ставити всім поспіль провокаційні питання. А ніхто нічого пояснити не міг. Дехто навіть не зміг пояснити, навіщо він на цей острів прибув і що корисне тут робить. Самозвана рада загадково випарувалась повним складом і хтось встиг пожартувати, що вони усвідомили свою марність і втопилися.

Загалом Тойєн знущався, добре знаючи, що багато хто тут з метою застовпити за собою ділянку і першим почати будувати будинок. І те, що вони не полізли допомагати артефактникам або архітекторам, було скоріше на їхню користь. Лііран би теж не ризикнув запропонувати свою допомогу. Просто тому, що мало що там розумів і швидше б напортачив, ніж допоміг.

Після Тойєна через не дуже стабільний портал прибуло ще троє магів. Лііран навіть почав побоюватися, що з'явиться і дід, але у діда, мабуть, були справи важливіші. Розповідь Вельди про те, як вона ходила шукати дивних особистостей, що обзивали її рудою чаклункою, а знайшла не менш дивних типів із артефактним захистом, Тойєн вислухав спокійно. Потім кивнув, постояв, дивлячись на один із кутових каменів майбутнього міського муру, глибоко вдихнув і спитав:

— Скільки там їх?

— Трохи більше тридцяти. Точніше не знаю, вони весь час ходили, дехто навіть бігав, — зізналася дівчина.

Тойєн лайнувся, потім дістав з кишені люльку і розкурив її. А вже після цього наказав:

— Всі, хто має зброю, захист і здібності бойового мага, і хто не зайнятий в закладці фундаменту, ноги в руки, швидко зібралися і вишикувалися переді мною.

— А якщо вони втечуть, поки ми збираємось? — войовничо запитав худий чоловік, явно не любитель зброї та бойових плетив.

— Не встигнуть, — коротко відповів Тойєн і почав пускати в небо димні кола.

— Чому? — спитала молода дівчина, і та частина чоловіків, які почали розходитися, завмерла, щоб послухати відповідь.

— Бо в них артефакт, і його вони не покинуть.

Дівчина поплескала очима.

— Прогульщиця! — обізвав її Тойєн. — Чи ви це не вчите у школах? А, байдуже. Просто повір, не кинуть, а схопити та втекти не зможуть.

— Він має рацію, — сумно сказала Вельда, мабуть щось зрозуміла, хоча Лііран міг присягнути що його ніхто і нічому пов'язаному з артефактами не вчив. — Площадність. Артефакти бувають двох типів. Одні завдають сильного удару і щоб ними скористатися, потрібно багато енергії. Інші можуть розтягнути вплив на велику площу, і там потрібно вливати енергію повільно та обережно. А потім, щоб зняти дію та забрати артефакт, так само повільно її випускати. Ну, почекати, поки розрядиться, у сенсі. Через це перші ще більш менш поширені, а другі велика рідкість. Ламалися часто. Та й заміну їм давно знайшли. Тож всієї користі від них — дія незнайома і тому практично непомітна.

— Розумниця, — похвалив Тойєн. А коли охочі взяти участь у полюванні на чужинців нарешті розбіглися, похмуро додав: — Але там у когось може бути і перший тип. Який потрібно просто зарядити.

— Вони портал будують, — нагадав Лііран.

— Одне іншому не заважає, — філософськи сказав Тойєн. — Отже, вчасно їх знайшли. Був уже одного разу прецедент. Одні знайшли острів, інші його спробували відібрати. Воювали тоді майже два роки, половину островів втягнули. І якби якийсь союз королівств з материка не надумав вкотре завоювати жалюгідних чаклунів, демони знають, у що ця війна переросла б. А так довелося вибачатися та домовлятися. Спільний ворог, все-таки. І не здивуюсь, якщо й зараз чийсь молодший син вирішив, що вартий свого особистого міста. Ось тільки знайти самостійно досить сильне і стабільне джерело не міг.

— Читати, напевно, не вміє, — похмуро пробурмотів Лііран, який особисто бачив ту стару енциклопедію, в якій було перераховано та описано всі джерела на всіх островах.

— Швидше переконувати родичів, що вже гідний знати такі таємниці, — усміхнувся Тойєн. — Знали б, половина придуркуватих молодших синів би розбіглася по безлюдних островах, сподіваючись прибрати до рук таку силу. І людей би заманили, напевно. І нічого б у них не вийшло, а в гіршому випадку просто згоріли , бо майстри захисту та структурних змін з ними не пішли б. Ну, достатньо б не пішло. Більшість таких майстрів воліє отримати гроші за роботу і повернутися до рідного міста.

Лііран і Вельда дружно кивнули, переглянулись і так само дружно відвернулися.

Кожен знав, що має рацію. І були впевнені, що вибачатися має інший.

Адже Вельда знайшла власників артефакту, причому дуже вчасно, як виявилося. Знайшла. А замість похвали, чоловік зображає ображену гідність і кидає похмурі погляди. І не знай Вельда його характер, могла б взагалі запідозрити в заздрості.

А Лііран хотів, щоб вона усвідомила, що зробила дурницю. Що надто сильно ризикувала. Вона ж не Тойєн. А він, незважаючи на репутацію, не кинувся розганяти гостей на самоті.

Загалом, Лііран хотів, щоб усвідомила і пообіцяла більше так не робити. І взагалі, поклялася не блукати більше островом на самоті. Не любив він за когось боятися, надто вже неприємне відчуття. Але говорити їй про це, коли так дивиться і явно впевнена у своїй правоті… ну його!

Марно воно, навряд чи вийде щось, окрім скандалу. Лііран був у цьому впевнений. Насамперед тому, що все ще хотілося накричати, бо дурепа.

— Руда, — похмуро мовив він.