розділ 10

Про несподівані знахідки, несподіваних гостей та дивні виправдання

Вельда йшла, йшла, йшла. Начебто правильно йшла, принаймні вона була в цьому впевнена. А потім виявила, що примудрилася зайти досить далеко вправо і вже рухається до тієї помітної скелі, а не до місця зліва від неї.

— Дивно, — сказала дівчина і відкоригувала курс.

А згодом виявилося, що вона мало не повертається назад.

— Дуже дивно, — пробурмотіла Вельда.

Просто так щось подібне навряд чи могло з нею статися. А значить, це або якась аномалія місця, що навряд, її виявили б, коли вивчали джерело на острові, або хтось у черговий раз знайшов стародавній і напрочуд робочий артефакт. Сучасні амулети так плутати не можуть.

Вельда зупинилася, трохи подумала, постукуючи ногою об гілку, що впала з дерева, і зрозуміла, що боротися з артефактом, який незрозуміло як працює, просто безглуздо. Задавити його силою може і не вийти, зате чудово вдасться виявити себе. Отже, єдине, що вона може спробувати зробити — йти постійно коригуючи напрямок руху. Кожні два кроки, наприклад.

— Потрібен компас, — похмуро сказала Вельда, озирнулася й пішла до каменю, що стирчав із тонкої, жухлої трави. Зосередитись сидячи їй чомусь було легше. А для створення компаса потрібне саме зосередження.

***

Майстер Вірка, нетверезий якраз настільки, щоб палати бажанням працювати і вчити, не пам'ятаючи, що все насправді марно, пояснював ученицям, як іти слідом. Учениці уважно слухали і навіть, на диво, примудрялися не втрачати слід, що з ними через недосвідченість траплялося не часто.

А ось переслідувана особа поводилася дивно, мало не колами ходила.

— Може, вона просто гуляє? — спитав чоловік сам у себе, а потім махнув на цю проблему рукою. Практика для учениць важливіша, ніж чиїсь причини для ходьби по колу.

***

Лііран, люто бурмочучи собі під ніс плани великої помсти дружині, яким у будь-якому разі не судилося виповнитися, на відміну від усіх інших, йшов швидко і прямо. Тому що шукав не місце ліворуч від скелі і навіть не сліди. Він шукав Вельду. Налаштувався на її образ, на знайоме відчуття сили і просто йшов.

Він так навіть учнів примудрявся знаходити. Головне добре їхню силу запам'ятати. А навчив його цьому фокусу Хіят, який стверджував, що насправді так зможе будь-який ідіот. Головне, вміти помічати різницю між магією однієї знайомої людини та магією іншої, а ще враховувати емоції та власні відчуття. Ось незнайомців та й малознайомих людей так знайти було нереально. Тих, до кого байдужий, — досить складно. А особистостей, які викликали яскраві позитивні чи негативні емоції, — запросто. Головне їх запам'ятати та зуміти на них зосередитися.

А Вельда далеко не незнайомка. Та й емоції викликала найрізноманітніші. Залишатися до неї байдужим було складно завжди, хоча раніше вона викликала лише роздратування.

А зараз ... ну, зараз роздратування теж перекривало все інше, чим би це інше не було.

— Впіймаю, зв'яжу і посаджу в куточку. Нехай зображує прикрасу кімнати, дурепа руда.

***

— Ага! — радісно сказала Вельда, коли компас, налаштований на потрібну точку, вийшов хоч і з третьої спроби.

Спочатку вона спробувала зробити його ілюзорним, але швидко від цієї ідеї відмовилася. Бо тримати ілюзію і водночас маяк — та ще морока. Вельді п'ять хвилин вистачило, щоб це зрозуміти. Адже треба буде ще й приділяти увагу навколишньому простору, особливо тій його частині, яка так і норовить підкинути під ноги гілки, каміння, а то й коріння, сподіваючись, що Вельда спіткнеться.

Лист на долоні, що вказує кінчиком напрямок, теж виявився не найкращою ідеєю. Його майже одразу здув вітер.

Довелося покопатися в кишенях і розпорошити браслет із бурштинових намистин. Одну з них Вельда залишила на нитці, прив'язала її до пальця і ​​задоволено спостерігала за тим, як намистина відхиляється в напрямку тієї самої точки.

— І спробуйте тепер мене заплутайте, — зловтішно сказала дівчина.

***

— Ага! — зрадів майстер Вірка, переконавшись, що йому не здається.

Після того, як посиділа трохи на камені, особа, котру вони переслідували, перестала ходити кругами і пішла майже прямо, якщо не враховувати виляння з боку в бік.

— Це скільки ж вона встигла випити, доки сиділа? — задумливо спитав сам у себе слідопит. — Грілася, мабуть. Вітер. А дівчині багато не треба.

Учениці його слухали дуже уважно і всі ці одкровення запам'ятовували. Так, на майбутнє.

Раптом знадобляться?

***

— Ага, — сказав Лііран і обізвав камінь відрижкою демона. Ледве втримався від того, щоб його штовхнути і завмер на місці, намагаючись заспокоїтися. А то роздратування заважає. Швидше за все, саме через роздратування вийшов до цього каменю, біля якого Вельда чомусь зупинилася, замість того, щоб його проігнорувати і «бачити» тільки її. — Постояла, залишила надто яскравий відбиток і поперлась далі. Ось же.

Знову впіймавши знайоме тепле відчуття, Лііран глибоко вдихнув і пішов далі.

За відчуттями Вельда була недалеко. Принаймні не настільки далеко, щоб не зуміти це яскраве тепло наздогнати, якщо додати кроку.

А ще в Ліірана з'явилося друге знайоме відчуття. Те, що з'являється поряд із Хіятом. Поруч із ним постійно здається, що там є щось ще, щось велике і чомусь непомітне.

— А це недобре, — пробурмотів Лііран. — Невже вона не відчуває, куди лізе?

Находу Лііран витяг із сумки захисний амулет і активував його як перший щит. Перевірив, чи не нашкодив час заготівці плетінь. Подумки знову обізвав Вельду дурепою, а потім глибоко вдихнув і побіг, намагаючись не відволікатися на сторонні думки, щоб не зупинятись і не шукати у просторі дружину.

Втрачати час не хотілося, бо Хіята на острові бути не могло. А те, що викликає схожі на його присутність відчуття, напевно, небезпечне. І краще б Вельду перехопити до того, як вона опиниться надто близько до нього.