розділ 9

Знову про спостереження та пошуки

Хлопчик танцював із силою.

Найнатуральнішим чином.

Запросто робив те, чого колись так і не зумів добитися від Віресея вчитель. Тому що, щоб так от танцювати, потрібно багато терпіння, потрібно вивчити власну силу до тих глибин, до яких навряд чи доходить один маг із кількох сотень. Та й ті, хто доходить, навряд чи зможуть покликати свою силу на танець. Тому що для цього потрібно вміти зосереджуватись та вести. Вести одночасно себе, силу та мінливий світ навколо. Тому що падіння навіть крихітного камінця викликає невидимі хвилі і малюнок танцю треба хоч трохи, але змінювати.

Так, свого часу Віресею забракло терпіння та розуміння.

А потім він взагалі погнався за чужою силою.

І тільки зараз зрозумів, що навіть менша своя, але настільки слухняна дає власнику дуже багато. Наприклад, ту саму миттєву реакцію і здатність змінювати малюнок, що виплітається, на ходу, яку Віресей дуже хотів отримати, поки не зрозумів, що воно не вроджене і відібрати його неможливо навіть за допомогою найсильнішого ритуалу.

Втім, напевно, вчитель був не правий. Віресей взагалі не мав шансів навчитися цим танцям, надто вже невідповідний характер. Не вмів він таїтися, чекати, спостерігати та відточувати вміння до гостроти голки. Вогневикам це, швидше за все, просто не дано. Вогневики — міць і сила. У них схильність до руйнувань. До миттєвих та великих. Це вода здатна сточувати скелю по крупинках. І повітря. А вогонь швидше змусить її розтріскатися. Та й то не факт. Зате щось менш міцне він знищує легко.

— Справи, — пробурмотів Віресей, раптом усвідомивши, що навіть через століття він усе ще знає про магію набагато менше, ніж давно вмерлий учитель. Не дарма він був магістром, а його недолугому учневі пророкували максимум мантію старшого майстра.

А потім хлопчик зупинився, зірвавши наостанок з навколишніх дерев частину листя і завмер.

А Віресей, підкоряючись черговому пориву, зіскочив зі скелі, сидячи на якій спостерігав за танцем і пішов поговорити.

Втім, не такий несподіваний порив це був. Поговорити Віресеєві захотілося ще в той момент, коли хлопчисько, не напружуючись і явно не втрачаючи силу, спокійно доніс супротивника до лікаря в силовій петлі. І схоже, навіть не зрозумів, чому маги, старші й досвідченіші, так на нього витріщаються. Щоб так утримувати таку нестабільну річ, як петля, потрібно надзвичайно добре володіти власною силою. Колись такого володіння було достатньо, щоб здобути перший пояс майстра. Навіть якщо маг не знав і половини основних плетінь, і не встиг заробити собі репутації. Та й зовсім з'явився з якихось глухих місць, де навіть не підозрювали, що магію треба вивчати послідовно, а краще взагалі у школі. Тому що завчити стандартні ритуали та плетіння може будь-хто, якщо він не зовсім ідіот, а ось з контролем все набагато і набагато складніше.

— Цікавий хлопчик.

***

Повітря ще гуло через розгойдування сили. Пальці дрібно тремтіли через напругу, а у вухах стояв комариний дзвін. Тихий такий і набридливий.

Лііран знав, якщо зараз зробить крок уперед, напевно впаде носом униз і навіть долоні не встигне перед собою виставити. Він знову переступив чергову межу, потримав хвилю, що розгойдується туди-сюди ще трохи довше. Коли так робиш, працювати з вітром несподівано стає простіше. Втім, як несподівано… Несподівано було вперше, коли Лііран вирішив наслідувати пораду діда і подивитися, що буде. А потім він уже це робив цілеспрямовано. Швидше за все через лінощі. Коли вітер слухняніший, все виходить швидше і легше. А перечекати черговий комариний дзвін — не така вже й велика плата. Дзвін зникне, коли остаточно зникнуть хвилі та стихія заспокоїться. Це дід пояснив після того, як онук до нього з'явився з опухлим носом і роздертою щокою.

Тоді дід ще хвалив, ледь не вперше у житті. Тому що, виявляється, ні батько, ні його брати і сестра не зуміли зробити цей трюк. Не втримали хвилю. Одні найпершу, інші наступні.

Загалом, здатність Ліірана спокійно повторювати щоразу найпростішу вправу, намагаючись пояснити учням, як вона працює, принесла несподівану користь. Хоча дід вважав, що Ліірану просто зі спокійним характером пощастило. Ну, і з терплячістю.

Напівпрозору постать Лііран побачив, коли дзвін почав стихати. Вона ніби виросла з тіні, що відкидалася кроною великого дерева, відокремилася від неї і рушила вперед, до Ліірана, що завмер на галявині. Потім стало зрозуміло, що постать крокує і з кожним кроком її контур стає дедалі чіткішим, перетворюючи на людину. І коли вона пройшла півшляху від дерева до Ліірана, була вже майже чорною, а ще через пару кроків, налилася фарбами і перетворилася на знайомого чоловіка — світло-русого з борідкою, яка йому йшла.

— Цікавий хлопчик, — пробурмотів чоловік.

Лііран від такого несподіваного видовища навіть забув, що сила все ще не заспокоїлася, інстинктивно сіпнувся вбік. Світ одразу різко хитнувся, став дибки і відразу почав завалюватися.

А слідом за ним і сам Лііран, безглуздо замахавши руками у спробі схопитися за щось неіснуюче.

Чоловік схопив його за плече, поставив на ноги і з цікавістю втупився в обличчя, наче сподівався щось роздивитися.

— Так, цікавий хлопчик, — повторився він. — І не боїться, хоч і розуміє… точніше, не так боїться.

Лііран у відповідь промовчав, хоча дуже хотілося запитати, якого демона збирача носить цим островом і чому він демонструє себе коханого саме йому? Особливої ​​геніальності Лііран за собою не помічав та й ніхто не помічав. І тут на тобі збирач вшанував увагою.

— Втім, ти маєш рацію. Ти б мені не підійшов, навіть коли був молодший. А в такому віці і поготів, сила в тебе встигла врости та розправити крила. Та й тримаєш цю пташку надмірно впевнено, спробуєш вирвати, отримаєш одні уламки.

Лііран дивився на нього із сумішшю підозри та здивування.

— А ти думаєш, чому учні завжди хлопчики і дівчатка, які ледь закінчили школу? А то й не закінчили. Ні, зовсім не через надмірну довірливість і бажання щось довести занудам-дорослим. Просто вони ще не вміють до ладу тримати свою силу, і у них її відібрати найпростіше.