розділ 6

Про те, що ніхто не хоче знати правду і про розповзання народу

Повернувся Лііран спираючись, точніше практично висячи на напарнику. Плече пульсувало болем, і ця пульсація віддавалася спочатку в шиї, а потім у голові. Чомусь почало нудити, хоча Лііран не пам'ятав, щоб бився об щось головою і струсу за ідеєю бути не повинно. Чи вдарився і не помітив? Якось дно яру з його лезоподібними виростами надто швидко з'явилося.

Щось розповідати та пояснювати у такій ситуації зовсім не хотілося. Як і відчувати себе дурнем, який знаходить пригоди на рівному місці. Але позбутися цього відчуття не вдалося. Навіть коли Лііран дізнався, що не один він примудрився кудись упасти. Борці із захистом поверталися хто із розсіченим чолом, хто намагаючись приховати кульгавість, а одну дівчину-шукача взагалі на руках принесли, бо вона примудрилася вибити коліно.

Загалом, чудовий острів, навіть якщо не враховувати збирача. Не дарма тут досі ніхто не оселився.

Хоч бери, починай ходити колами і бурмотати, що ці землі прокляті, точно прокляті.

— Іди краще відпочинь, а то ти такий блідий, ніби збираєшся прямо тут зомліти, — несхвально пробурчав Мінош Вірала, далекий родич Вельди, погодник і координатор.

Викликаний захистом дивний шторм все ще продовжувався і за розрахунками закінчитися він мав завтра ближче до обіду. Якраз захоплена якорями енергія закінчиться. Тоді кораблі, що пішли зі смуги шторму, повернуться, підійдуть до острова і, можливо, навіть причалять. Якщо знайдуть де, у чому всі сильно сумнівалися. Швидше кинуть якорі у затоці. А люди будуть туди-сюди кататися на човнах, поки хоч якусь подобу причалу не збудують.

Лііран трохи потримався за дерево і спробував усміхнутися. Мовляв, все чудово, я можу брати участь у нараді, що почалася сама собою. Проходило вона на розчищеному від каміння п'ятачку, ліворуч від лікарняного намету. Він поки що стояв в гордій самоті, бо захопити з собою інші намети борці із захистом якось не здогадалися.

Дерево, за яке тримався Лііран, було хоч і досить молодим, але вже міцним, надійним і відпускати його не хотілося. Тому що Ліірана досі хитало, хоч плече знеболили, а струсу не знайшли. Лікар взагалі сказав, що це через вплив захисту, що опирається, швидше за все. Ліірану просто пощастило зіткнутися з ним одним із останніх, ось йому і дісталося за всіх.

Сам Лііран підозрював, що це скоріше через вплив збирача, хоча навряд чи зміг би це довести.

Постоявши ще кілька миттєвостей, Лііран таки відпустив дерево і ступив уперед. Під ноги одразу потрапив камінь і назустріч знову полетіла земля. Долетіти і стукнути спостерігача по лобі вона, на щастя, не встигла. Хтось схопив за здорову руку і зумів утримати, буквально у волоску від ще одного каменю.

— Дежавю, — промимрив Лііран, подякував рятівнику, який виявився хлопцем із розсіченим чолом і, за його допомогою, пошкандибав далі.

Про збирача треба було розповісти. Причому швидко. Не відкладаючи цю справу до найкращих часів.

Ну, Лііран відкладати не став. Сказав про збирача одразу, як дошкандибав до плоского каменю і був дбайливо на нього всаджений.

— Ти впевнений? — з великим сумнівом запитав малознайомий чоловік з бородою.

А його сусід узагалі подивився зі співчуттям. Мабуть, запідозрив, що бідолашний спостерігач дуже сильно вдарився головою. А може, й перегрівся на сонці.

— Впевнений, — якомога твердіше сказав Лііран. — Я бачив збирача, він тоді з'явився просто під час Великої Ради. Тоді саме Хіят заявляв про свої права. Ну і зі хранителем міста заодно всіх познайомив.

Люди почали перезиратися. Причому, явно не тому, що раптом взяли і повірили, що Лііран дійсно бачив збирача.

— І що він робив? — нарешті спитала одна із присутніх жінок. Темноволоса, немолода і явне стерво. Ця стервозність навіть відпечаталась її обличчі. А ще там навіки оселився скепсис і здавалося, вона тут сидить, щоб вислухати чергового випускника, що екзаменується, і повідомити йому все, що вона про нього думає, заодно розповівши про його подальшу жалюгідну долю.

Щось їй доводити було абсолютно марно. Зустрічався Лііран із такими людьми. Навіть якщо цього збирача під ніс ткнуть, вони все одно не повірять і почнуть сумніватися. А тут навіть пред'явити нема чого.

Тому Лііран промовчав, просто заплющив очі і спробував зосередитись.

— То що він робив? — підтримав питання жінки хтось із чоловіків.

— Нічого, — відповів Лііран, розуміючи, що якщо скаже, що врятував його, а потім ще й із захистом допоміг, люди просто посміються і відправлять доліковувати голову. Ну, не повинні збирачі так поводитися. А твердження, що він напевно задумав щось грандіозне, все одно нікого не переконають. Про нього просто треба було сказати. — Я його бачив і впізнав. Коли в яр упав. Він стояв там. Потім відійшов на три кроки і зник, ніби у просторі розмазався. Але відчуття присутності все одно ще деякий час висіло. Думаю, він майстер ілюзій.

— Відчуття присутності? — перепитав той самий голос.

— Так. Я ж говорю, я вже стикався зі збирачем. Точніше стояв на балконі, коли внизу наші старійшини намагалися не дати йому завершити ритуал. І я знаю, що відчуваю, коли збирачі поряд. Це відчуття чогось величезного ні з чим не переплутаєш.

Заперечувати йому, на диво, ніхто не став. А коли Лііран розплющив очі, виявив, що всі сидять і просто на нього дивляться. І особливої ​​довіри на їхніх обличчях, як і раніше, немає.

— Так, я розумію, що збирачеві тут робити нічого, — визнав Лііран. — Але ж я його бачив. То була не галюцинація, це був справжній збирач.

— Або просто якийсь дуже сильний маг. А може й не маг, просто людина з артефактом у кишені, через яку й з'явилося відчуття величезності, — додала стервозна жінка і лагідно посміхнулася. Як учневі, котрого нарешті вдалося поставити на місце.

І на жінку всі дивилися з набагато більшою довірою. У неї, мабуть, були репутація і вага в суспільстві. І її теорії виглядають достовірнішими. І…