розділ 4

Про невідомі землі та перші проблеми

Острів Білих Скал тонув у тумані. Ну, чи кутався в нього, як дівчина в пухнасту шаль. І як та шаль, туман час від часу сповзав, відкриваючи те, що кілька хвилин тому надійно приховував.

Найчастіше це були білі, стрімкі скелі в обрамленні темно-зелених чи то сосен, чи ялинок. Рідше — світло-зелені листяні дерева або більш-менш пологі схили гір.

Люди, що встигли за час плавання один одному набриднути, стежили за туманом. Без надії, що він візьме і пропаде сам собою. Знали вже, що не пропаде. Три дні висів над островом, як приклеєний, ховаючи його величину, затоку і обіцяні скали, схожі на акулячі зуби, що стирчать з води. То з чого йому на четвертий раптом взяти і кудись подітися?

— Біліджан ідіот, — позіхнувши в долоню, сказала Вельда. — Впевнена, коли він розгортав цей захист, думав лише про одне — дуже хотів, щоб ніякі чужаки не змогли проникнути на острів і там влаштуватися до нашого прибуття. А про те, що кораблі з Великого Каменя можуть прийти раніше, ніж із його рідного міста, він не подумав. І про те, що на цьому острові завдяки його зусиллям можуть застрягти якісь нещасні мисливці. Туди ж ніхто не ризикне підійти, навіть той, хто бачив небезпечні скелі.

Лііран кивнув.

Ідіотом цього Біліджана обізвало вже стільки людей, що це слово можна було сміливо записувати у його біографію. Це ж треба було додуматися так захистити землі майбутнього міста. Цей туман тут уже півроку висить і напевно привернув чиюсь нездорову увагу. Увагу того, кому без незрозумілостей із туманом цей острів був би не цікавим.

А головне, невідомий Біліджан заради цього туману справжній артефакт не пожалів. Сімейну цінність.

— Сподіваюся, вони скоро з'являться, — додала Вельда, кинула ще один погляд на туман і пішла до кают.

А Лііран поплентався слідом, просто тому, що видовище артефактного захисту навіювало на нього тугу. І йому хотілося вплутатися в бійку. Хоч із кимось, якщо неможливо набити морду власнику артефакту. Але він тримав себе в руках, підозрюючи, що не самотній у цьому бажанні. І якщо бійка почнеться, вона охопить корабель не гірше за пожежу. А потім усі будуть дуже шкодувати і відчувати себе недоумками.

З Вельдою справи у Ліірана були не набагато кращими, ніж з туманом.

Вони, як розумні люди, з самого початку домовилися про межі, особистий простір і практично підписали пакт про дружбу. А потім, ледь не наступного дня порушили все, що могли. Найімовірніше, через те, що жити їм треба було в одній каюті. Спеціально для них виділеної. Вона були однією із шести для сімейних пар, а холостяки обох статей могли пожити і в менш комфортних умовах.

І Лііран чесно збирався спати на підлозі. Але там залишалося дуже мало місця, після того, як рама ліжка з матрацом відстібалася від стіни і ставилася на ніжки. Скриня, тумбочка та розкладний стіл ледве помістилися. Причому, ліжко виходило низьке, під ним теж не поспиш. І спати по черзі теж було не найкращою ідеєю. Тож довелося ділити простір для сну. Який, можливо одразу після того, як заснули, вони благополучно порушили, і Лііран, коли прокинувся, насамперед побачив знайомі жіночі ноги на животі. Цього разу вони, щоправда, лежали навскіс.

І він тоді ще зрадів, що Вельда все-таки більше гарна лялька, ніж жінка. І ця думка його гріла аж п'ять днів. А може, й менше. Він, якщо чесно, не пам'ятав, коли на думку вперше спало, що цим безглуздим весіллям можна і скористатися.

Що діялося в голові у Вельди, він навіть не уявляв, та й уявляти не хотів. Але, мабуть, її думки не сильно відрізнялися від його, і два наступні тижні вони поводилися як справжнісінькі молодята — поверталися в каюту раніше і виходили з неї пізніше. Причому втішали одне одного тим, що більше все одно нема чим зайнятися. Особливо спостерігачам, робота у яких з'явиться лише на острові.

А потім кораблі до острова дійшли і виявилося, що зайнятися, як і раніше, нічим, бо якийсь ідіот узяв і заховав його в туман. І тепер доводиться чекати на кораблі з Вовчих Щелеп. І сподіватися, що цей ідіот буде на одному з них. Тому що якщо він залишиться в місті, Вельда точно його прокляне і нацькує всіх примар, до яких зможе дотягнутися.

Неробство діяльна Вельда дуже не любила. А зараз їй навіть читати не було чого.

А Лііран, досі впевнений, що неробство за своєю суттю — справжнє блаженство, хотів розпочати грандіозну бійку. Виявилося, що довгоочікуване неробство і вимушене дуже різні речі. І друге може бути таким липким і обволікаючим, що хочеться з нього вирватися хоч кудись. І обійми вродливої ​​жінки — практично порятунок. Решта он і акул намагалися ловити на мотузку з манком на куріпок, і вже по кілька разів один одному програли всі наявні гроші, і безглузді романи напевно примудрялися крутити, а один структурник навіть почав вивчати непідвладну йому магію води. Навіщо, він напевно й сам не знав. Але головне, вчителів знайшов.

— Кажуть, якщо  на початку трапляються неприємності, краще з цього шляху зійти або кудись повернути, — сказала Вельда, дійшовши до сходів, що ведуть вниз. — Тому що ці неприємності нікуди не подінуться. Вони будуть множитися, перетікати одна з одної і перетворять дорогу на суцільну смугу з перешкодами.

— Нам ні сходити, ні повертати нікуди, — зауважив Лііран.

— Це так, — погодилася Вельда і почала спускатися. — Тож треба цінувати хвилини спокою. Тільки у мене не виходить, цей спокій мені вже набрид. Мені хочеться щось розбити. А тут навіть чашки то дерев'яні, металеві.

– Давай щоглу зламаємо, – запропонував Лііран.

Вельда застигла на нижній сходині, потім обернулася і пустотливо посміхнулася.

— Так, під покровом ночі, при місячному світлі, — тоном справжньої змовниці сказала вона.

— Тільки її спочатку треба підпиляти, — замислився Лііран.

— Ти пиляєш, я чатую і б'ю по головах тих, кому не щастить не вчасно вийти на палубу, — запропонувала Вельда.