2 (2)

***

Будинок Ради зустрів молоду сім'ю підозрілою тишею та безлюдністю. Складалося враження, що нікого, крім охорони, в цій будівлі не залишилося. Кроки лунко розносилися коридором. За зачиненими дверима було зовсім тихо. І навіть перед дверима кабінету Дарине Атани не сиділи жодні прохачі, яким було дуже треба.

— Дивно, — сказав Лііран, який давно звик, що ці прохачі тут ледь не частина інтер'єру. — Випадково покликаний демон їх зжер, чи що?

Вельда мерзлякувато пересмикнула плечима. Їй теж почало здаватися, що шукати Хіята саме тут дуже погана ідея. Та й не така і проблема це несподіване заміжжя. Зачекає, нікуди не подінеться.

— Давай краще підемо, — запропонувала вона тихо, борючись із зовсім дитячим бажанням схопитися за руку Ліірана.

Він у відповідь кивнув. Але піти вони не встигли.

Двері різко відчинилися, з розмаху вдарившись об стіну, тільки якимось дивом не вдаривши парочку, що стояла поруч із ними, і з кабінету вискочив червоний від злості радник з фінансового крила. Він обдарував недобрим поглядом Ліірана, щось загадкове пробурмотів і майже бігцем кинувся вдалечінь коридором.

Лііран і Вельда відчули себе зайвими.

У коридор виглянув один із секретарів Атани, з цікавістю подивився на молодят і безапеляційно велів:

— Заходьте!

— Що? — тихенько пискнула Вельда.

— Заходьте, кажіть прохання і вимітайтеся, іншого часу у вас не буде. Зараз сюди набіжать.

Хто набіжить, секретар уточнювати не став, хоча судячи з тону, набігти мали якісь дуже погані особистості. Заперечити та щось пояснити він часу не дав. Просто ступив назад і голосно сказав:

— Прохачі прийшли!

— А я думала, ці шалені всіх налякали, — чимось захопилася Атана.

— Напевно, хтось ще шаленіший, — ліниво обізвався невидимий з коридору Хіят.

Вельда і Лііран перезирнулися і, замість вибачитись і з усіх ніг кинутися слідом за радником, а потім на вулицю і додому, де забарикадуватися до кращих часів, вони навіщось взяли і зайшли до кабінету. Лііран згодом навіть підозрював, що це або місто затьмарило на кілька миттєвостей їхні розуми, або далося взнаки випите напередодні. Тому що настільки ідіотські вчинки він зазвичай не робив.

Атана, яка сиділа за столом, подивилася на парочку, як змія на мишок, що випадково заглянули до неї в гості. Потім розпливлася в страшно-задоволеній посмішці, кивнула і промовила:

— Чула, що вас можна привітати? — ласкаво запитала.

І навіть у занадто рішучої і нахабної Вельди не вистачило духу сказати, що вітати не треба. Лііран же взагалі, намагаючись потягнути час, церемонно вклонився, а потім ще й навіщось кивнув. Хіят, що сидів на підвіконні і їв там бутерброд, спостерігав за цією виставою з великим інтересом. А коли прожував, задумливо промовив:

— Насправді непогані кандидати.

Атана обдарувала його незрозумілим поглядом.

— То навіщо ви вирішили відірвати мене від справ? — спитала молодят.

— Ми Хіята, — зізналася Вельда і подивилася на Ліірана.

— Відірвати від справ хотіли, — додав хлопець.

Хіят посміхнувся.

— Навіщо? — поцікавилася Атана.

Лііран і Вельда переглянулись. Розпитувати Хіята про випробувальний термін у присутності голови Ради ні їй, ні йому не хотілося.

— Гаразд, почекайте трохи. Зараз прийдуть радники, ми щось обговоримо і тоді зможете поговорити з ним наодинці, — зрозуміла проблему Атана.

І в цей момент треба було розвернутися до дверей, вийти в коридор і з усіх ніг втекти. Але вони забарилися, а коли зважилися, були зупинені Хіатом, посаджені на підвіконня поряд з ним, а потім ще й обдаровані бутербродами і наказом їсти швидше, а то дехто від виду їжі точно розлютиться. І довелося молодятам їсти, хоча зовсім не хотілося. А потім вони ще й попити не встигли. А радники від виду молоді, що сиділа на підвіконні, все одно збісилися. Правда, можливо тільки тому, що їм сидіти не було на чому, хіба що на підлозі. А розмова затягувалася і входити в їхнє становище ні голова Ради, ні зберігач не хотіли. І готуватись ще рік нікому не дозволяли. І повертати вже надісланий лист із запрошенням на переговори не бажали. А тим більше не хотіли нікому повідомляти, що передумали і вирішили взяти ще одну паузу. Тому що обидва міста перенаселені і давно настав час розпочати будівництво третього. Коли ще домовлялися? Ще коли батько Хіята був живий і здоровий. А якщо хтось не встигає щось вирішити, то йому треба не гаяти час у кабінеті Дарине Атани, а піти і почати вирішувати.

— Сестра теж із радниками через нове місто свариться, — прошепотіла Вельда Ліірану на вухо. — Вже третій місяць. І листа насправді відправили давно.

Лііран знизав плечима.

Розмови про те, що чергове місто-амулет життєво необхідно почати будувати ходили, скільки Лііран себе пам'ятав. Це міста людей, які живуть на материку, можуть розростатися скільки завгодно. А з містами остров'ян все складніше. В них все взаємопов'язано. Мешканці живлять місто своєю силою. Місто натомість робить їх сильнішими і навіть у родині не магів, запросто може народитися маг. А ще у міста майже досконалий захист, принаймні спроби жителів материка завойовувати та руйнувати ці міста закінчувалися пшиком. І поверталися завойовники побитими, голодними і з упевненістю, що прокляті остров'яни, тікаючи з імперії, що колись існувала, забрали з собою те, що робило її сильною.

При цьому міста-амулети мали один істотний недолік — те, скільки людей може в них жити і бути в безпеці, залежить, насамперед, від сили джерел, від яких ці міста живляться. І, рано чи пізно, настає момент, коли частині мешканців слід подумати про переселення та будівництво нового міста.

Втім, охочі почати все на новому місці завжди знаходяться. Список тих, хто хоче виїхати з Великого Каменя на нове місце, вже зараз займає п'ять сторінок в обліковій книзі. Люди готові їхати хоч  завтра.

А ось радники все ще щось вирішують та намагаються відтягнути початок будівництва.