Розділ 1

Віресей побачив жінку. Ту жінку, заради якої вирішив стати сильним.

А вона взяла та померла, не дочекавшись цього.

А тепер немов воскресла. Через сторіччя. І стояла на пляжі, підіткнувши поділ за пояс і притискаючи до живота якусь безглузду коробку. Жива, усміхнена та прекрасна, як і століття тому.

І в думки Віресея вперше закралося питання, яке не наважувалося турбувати жодного зі збирачів.

— Навіщо? Навіщо мені ця сила? — спитав він сам у себе і не зміг відповісти.

А жінка закинула голову, милуючись чайкою, потім рішуче розправила спідницю і кудись пішла, так само притискаючи до живота коробку.

А один із збирачів стояв і дивився їй услід. Ще не розуміючи, що тепер робитиме.

Але в тому, що робитиме, він був впевнений. Тому що сила сама по собі раптом стала зовсім не цікава. Адже це все одно, що збирати каміння, зовсім забувши, що хотів побудувати з нього будинок.

Розділ 1

Про шкідливість алкоголю

Лііран сам не розумів, яка нелегка занесла його до Північної школи. Просто в якийсь момент він ніби прийшов до тями і виявив — усе, тепер йому і цього не позбутися. А до того моменту не розумів, до чого воно йде. Наче почаклував хтось.

А може, все було набагато простіше. Група бовдурів та дуреп у кількості семи осіб, яких він мав непомітно для них підготувати до іспиту на повноліття, багато часу не займала. На диво, ненабридливі та слухняні підлеглі попалися, на відміну від тих, перших. У неприємності вони, звісно, ​​втрапляли стабільно, але куди вже без цього? Неприємності і маги-початківці практично нероздільні.

Загалом, діло було в тому, що підлеглі не сперечалися і не чинили опір, йому в якийсь момент стало нудно, а начальниця, яка підгадала цей момент, відправила до школи комусь допомогти. На даний момент, кому саме, Лііран не пам'ятав, надто ця допомога була незначною, зате школа відразу наповнила життя фарбами та труднощами.

Чи ні? Чи все було інакше?

Можливо, Ліірану так набрид дід зі своїми нескінченними нареченими, що школа здалася слушним місцем, щоб від них усіх ховатися. Правда, діда це не сильно зупинило, він став водити зібраних по всьому місту дівчат по вечорах. Ліірану до того моменту було навіть не дуже цікаво, чому ці, так звані наречені приходять. Підозрював, що їх воно просто веселить, а варто справді почати обирати – розбіжаться з вереском.

— Одружитися тобі час, уже десять років, як час, — бурмотів дід, випихаючи онука у вітальню, де чергові малознайомі дівчата пили чай.— Он навіть наш зберігач на своїй рудій відірви та викинь одружився давним-давно, а ти все ніяк.

— Знайду собі руду і теж одружуся, — понуро пообіцяв Лііран, і наступного разу дід навів повний дім рудих дівчат.

Загалом, краще школа, ніж дід із нареченими. Вона якось безпечніше.

І все було б добре, якби Ліірана з якоїсь радості не вирішили долучити до іспитів на повноліття. А оскільки він був молодший за всіх перевіряючих і стежачих, то його і ганяли всі, кому не ліньки. І, як на зло, саме на цей іспит місто Вовчі Щелепи вирішило надіслати цілу делегацію своїх неповнолітніх, тож роботи додалося. Лііран навіть спав у школі. І те, що це врятувало від зустрічі з черговими нареченими, чомусь уже не втішало.

— Вітаю!

Радісний голосок за спиною пролунав у той момент, коли Лііран задумався про свою долю і перестав думати про стопку паперових аркушів, яку носив кабінетами, щоб її підписали, зачарували і перевірили на навішані підказки. Через привітання Лііран смикнувся, листи закономірно розлетілися, гарно, як великі білі метелики, а володарка життєрадісного голосу кинулася вперед і почала їх ловити.

І вона була рудою.

І Лііран одразу запідозрив, що дід винайшов нову тактику полювання на улюбленого онука. Просто тому запідозрив, що підозрювати підступи діда у всьому, що хоч якось стосувалося рудих дівчат, стало звичкою і почало переростати в параною.

Але все виявилося ще гірше.

***

Колись давно один мудрець і пророк пообіцяв зачарованій Вельді, що вона почне рости. Чому почне він не пояснив. Мабуть, вона зробила щось таке, що чари, які перетворили її на вічного підлітка, розсипалися і розвіялися. Але що саме, Вельда тоді не зрозуміла. Вона тоді була не дуже розумною. А потім, коли подорослішала та порозумнішала, половину з того, що тоді сталося, встигла забути.

Загалом це було не так важливо. Найважливіше було, що тоді вона пообіцяла одному симпатичному молодому чоловікові, що обов'язково вийде за нього заміж. Реакція в нього була кумедна. Власне, у розрахунку на цю реакцію обіцянку було дано. А потім та дівчинка обіцянку забула. Та й не до хлопців з чужих міст їй було — вона старанно вчила все те, що раніше через свою недоумкуватість не вважала за потрібне і важливе. І поступово росла не лише зовні. Навіть родичі згодом стали поважати і перестали ставитися як до сімейного прокляття. І навіть довірили відвезти до міста Великий Камінь купу претендентів на повноліття.

І треба ж було, щоб першим знайомим, якого Вельда в чужому місті зустріла, був той самий Лііран Вує, якого вона колись лякала одруженням. Його вона впізнала одразу, хоча він явно подорослішав і змужнів, постать стала важчою, плечі ширші та риси обличчя грубіші. А ще в нього була неохайна щетина, яка йому несподівано личила.

— Вітаю! — життєрадісно привіталася Вельда.

Він шарахнувся, випустив аркуші паперу, які тримав, і подивився так, наче вона була отруйною плямистою ящіркою.

Вельда тихенько хмикнула і почала допомагати збирати листи. Потім неакуратний стос всунула йому в руки, широко посміхнулася і запитала:

— А ти одружений?

— Ні!

Лііран знову шарахнувся, а потім взагалі розвернувся і боягузливо втік. Реакція була така ж, як багато років тому. Схоже, що він зовсім не змінився.