Перед світанком

Поодинокі ліхтарі освітлювали порожню вуличку. Вона була чорною, як і ніч навколо. В цьому океані чорноти, лише світло ліхтарів створювало маленькі острівці, краї яких плавно розчинялися в пітьмі.

Кажуть, що ніч найтемніша перед світанком. Я справді міг би повірити в це зараз.

Попри темряву і безлюдність, вуличка точно не здавалася мертвою. Сильний вітер поривами зрушував крони дерев, які гучно шелестіли. Час від часу десь далеко було чути завивання і гавкіт собак. Хоч дощу не було, небо, схоже, було все ще вкрите хмарами, тому ні зірки, ні Місяць не порушували монополії ліхтарів.

ЦЕ БУЛО САМЕ ТЕ МІСЦЕ, В ЯКОМУ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

САМЕ ТУТ ВСЕ МАЄ Й ЗАВЕРШИТИСЯ

Я вийшов на дорогу і глянув в обидва боки. Ця вузька дорога простягалася досить далеко в обидва боки. Попри це, я не побачив жодної машини, яка б нею рухалася.

Обравши бік, я вирішив пройтись, доки не побачу щось цікаве. Справа від мене простягався довгий паркан з білого бетону, а зліва була заросла канава. Все ж таки, схоже, що ця дорога не була безлюдною. В напівтемряві я побачив знайомий силует.

Невже, це справді можливо? Я почав йти швидше, щоб переконатися зблизька. Схоже, що ця людина йшла в тому ж напрямку і не бачила мене.

Ліхтар блимнув десь попереду. Саме там завершувався паркан і в цю вуличку вливалася інша. Ліхтар почав блимати, періодично заливаючи свій острівець пітьмою.

Це мимоволі змусило мене побігти вперед, тому що я боявся втратити силует з поля зору в темряві. Я підбіг до рогу і гукнув.

Силует зупинився і завмер на мить. Схоже, що почало світати – десь далеко попереду хмари почали рожевіти. Я вже міг легенько розрізнити, що силует був одягнений в темно-коричневу куртку і чорні штани.

Я гукнув ще раз і цього разу силует обернувся…

Проте, я не зміг розрізнити обличчя.

Якраз в ту мить з-за його спини мої очі осліпило сильне світло. Я розгубився на мить, але тоді зрозумів, що це були фари автомобіля…