Втрачене набуте

Не багато спогадів залишалося в моїй голові з того дня, проте саме його образ викарбувався на сітківках моїх очей.

Спершу темні силуети міста розфарбовані в рожеве останніми променями сонця. Далі спалах світла, який змусив мене закрити очі. Удар! Зненацька я лечу назад, але мої очі прикуті до іншого. Незнайомця збиває машина, в ту довгу мить. Я лише встигаю вигукнути "Втікай!", так наче це не мене дурного щойно врятували. За цим ще один удар. І темрява.

Я хотів би сказати, що це найчіткіший спогад, який в мене залишається зараз, але насправді я навіть не міг згадати обличчя рятівника. Так, наче в тій картині, хтось взяв і випалив запальничкою саме цю частину.

З того дня в мене залишилася ще одна згадка. Якби я сказав про неї комусь, то мені б навряд повірили, або напевно вважали за божевільного.

Відтоді я почав "відчувати" Слова. Лише такий опис я міг дати цьому феномену. Вони з'являлися самі по собі, не завжди з моїм усвідомленням, але ці Слова завжди були саме для мене.

Навряд існувала б людина, яка б не вирішила, що це було надзвичайно підозріло. Звісно, що і я довго намагався їх ігнорувати… Але даремно, це було безглуздо. Навіть якщо я їх ігнорував, вони від того лише сильнішали, аж доки не ставали нестерпними. В разі, якщо я не помічав їх абсолютно, вони все одно знаходили свій шлях в моє життя. Проте я дуже боявся звернутися до когось.

З часом я просто звик до Слів, і навіть почав краще їх розуміти. Вони безумовно мали якесь призначення, і хоч як би це не дивно було визнавати, у мене склалося враження, що вони не належали якомусь продукту мого мозку. Це був справжній діалог і мій "співрозмовник" очікував лише відповіді від мене.

Важливішою для мене була тема цієї "розмови": схоже, що у мене залишався метод зустріти мого рятівника з того самого дня. Ба більше, навіть відвернути його смерть. В той момент це вже здалося мені, певно, прямими ознаками якогось психічного розладу. Але, що як це було, так лише тому, що я не вірив в таку можливість? Мозок людини бачить минуле недосяжним і тому природно відкидає подібні ідеї. Людина звично не може вільно рухатися часом.

Але схоже, що мені пропонували спосіб.

Мені дали таку можливість, і тепер я навіть цілком розумів, як це зробити. Як виявилося, люди сприймають час зовсім хибно. Схоже, що не було ніякого еволюційного шляху до кращого методу, іншими словами: для людей на жодному етапі цього не було справді потрібно. Звісно, що і я ніяк в цьому плані не відрізнявся. Проте, тепер я мав шанс зробити те, що було в нормі неможливе.

Для кращого розуміння, мені знадобилося сприйняти час не зовсім інтуїтивно для людського мозку. Замість непорушного шляху з Минуле в Майбутнє, переді мною відкрився цілий світ часу. Час більше не був річкою, у якій не можна було боротися з течією, а радше океаном, де будь-які течії можна було або використати, або оминути. В цьому океані були свої острови та свої точки тяжіння, а речі такими, як ми їх знаємо, тут існували в такій собі розгорнутій формі. Як наче рух по цьому морю міняв весь стан всесвіту. Ці зміни абсолютно не були хаотичними, а навіть доволі інтуїтивними.

Проте, людина не була вільною рухатися цим морем. ЇЇ тягнуло за течією в бік найближчої (і єдиної для всіх людей) прірви, де всі форми зливалися в однорідну невиразну кашу. Прірву, з якої не було виходу, а в яку був лише вхід. Такими було всіяне все море, яке через це здавалося безкрайнім шматком сиру.

Слова виразно постали переді мною:

ШЛЯХ ІСНУЄ

Я вже знав це, я знав, що від мене вимагалося і що я мав зробити.

Коли я прибув на те саме місце, де я мало не попрощався з власним життям, сумнівів уже не було зовсім. Проте, цього разу я справді попрощався подумки – хоч в мене і був шанс, це не значило, що не було жодних ризиків. Я вперше за довгий час помолився небесам. Сподіваюся, що ця молитва справді досягнула адресата, тому що мені зараз не завадила б будь-яка допомога.

Я стояв посеред дороги біля рогу, який був частково прихований довгим парканом. З протилежного боку від мене був край канави з посадженими в ряд деревами, оброслими з усіх боків кущами. Моє волосся легенько куйовдив прохолодний вітерець.

Заплющивши очі, я зосередився. Затамував подих. Відчуття холоду зникло, як і всі інші.

"Настав час"…