Жорстокість долі

Як тільки я прийшов в себе, я відчув нестерпний головний біль, який швидко віддався по всьому моєму тілу, після чого так само раптово згас. Я не розплющував очей. Страх неясної природи підказував мені цього не робити. Я зачаївся в передчутті чогось незбагненного…

Та нічого не трапилося… "Де я і що відбувається?", – перше, що спало мені на думку. Здавалося, наче моя пам'ять була закута в туман, який все ж потрохи розріджувався.

"Аварія!", – зненацька спало на думку.

Так, здається я потрапив у аварію? Хоча, начебто не зовсім так… В голові досі була каша.

"Ні, не так… Насправді я не потрапив у аварію… Якийсь незнайомий хлопець врятував мене виштовхнувши з-під машини". Цікаво, чи все з ним в порядку…

Зненацька, я відчув холодну краплю, які сильно вдарилися об моє обличчя. Більше не залишилося ні сліду від страху, тому я зробив зусилля відкрити очі.

В очі мені вдарило сильне світло, через що я одразу ж заплющив їх знову. Я порухав руками й відчув холодний асфальт, на якому я зараз лежав горілиць. Швидким рухом руки прикривши власні очі, знову повільно розплющив їх, примружившись. Прямо наді мною знаходився дорожній ліхтар, який, однак, був вимкнений. З нього рідко капали холодні краплі. Високо на небі яскраво світило сонце.

Я спробував підвестися, але мені забракло сил навіть відірвати спину від землі. Більше не було болю, але замість цього назовні вилізло відчуття сильної втоми. Все ж таки, треба було вставати, адже окрім всього я почав швидко замерзати, а лежачи під дощем можна було добряче захворіти.

Цього разу впершись ліктем, я таки здолав гравітацію і зміг піднятися над землею, після чого вперся в стовп ліхтаря. Схоже, що лежав я на узбіччі дороги…

Коли я подумав про це, то в голові сплила картина, як мене відштовхує з-під машини незнайомець. Точно! Треба переконатися, чи з ним все гаразд. Я швидко озирнувся по боках, але не помітив ні душі навколо. На дорозі, очевидно, не було нікого більше.

Холодні краплі де-не-де, вже не так рясно, вдаряли по мокрій землі й калюжах, якими розходилися кільця. Вітру майже не було, тому вони падали практично вертикально. Подекуди з дерев злітали чорні хмари – зграї ворон. Щоразу їх відліт супроводжувався для мене холодним душем.

Здивувала мене відсутність будь-яких слідів на дорозі: не було ні крові, ні якихось речей незнайомця. Звісно ж, самого його я теж не бачив.

По той бік дороги було узбіччя з лінією дерев і кущів, які простягалися вздовж зарослої канави. Після дощу та був наповнений брудною водою, яка швидко текла. Я лише встиг подумати "Ну тут взагалі немає чого шукати", як мій погляд привернуло дещо в болоті.

"Невже!?", – моєму здивуванню не було меж. Скраю канави виблискував металевий ґудзик! Саме такого я бачив на куртці незнайомця в ту довгу мить, коли він відштовхнув мене… Точно, а що ж сталося тоді? Невже я вдарився головою так сильно, що втратив свідомість?

Це одразу ж здалося мені якимось лихим жартом… Як може від людини залишитися лише ґудзик?

Якщо й було щось ще в цьому виярку, дощ напевно змив це вже давно або поховав під шаром болота десь на дні. Я виліз назад і провів поглядом береги в обидва боки, повільно рухаючись вздовж, щоб охопити більшу площу. На жаль, схоже, що це був єдиний слід від мого рятівника.

Ґудзик і далі виблискував сріблом в чорній багнюці, наче зі всіх сил намагаючись привернути мою увагу…

"Ну що ж, якщо в мене взагалі є шанс знайти мого рятівника, то, мабуть, цей ґудзик стане в пригоді".

Я спустився у виярок і простягнув руку до ґудзика. От-от мій палець би торкнувся його, але відчуття сильного холоду змусило мене завмерти. Та за мить воно щезло безслідно і замість нього мій палець відчув гладеньку металеву поверхню ґудзика. Тепер уже холод пробрав мій палець і просочувався по всьому моєму тілу, але, як не дивно, ґудзик не був холодним. Хоч він лежав у холодній багнюці під осіннім дощем, ґудзик випромінював дуже слабке тепло. Здавалося, що всередині нього жеврів маленький і тьмяний вогник.

"Це якесь диво!"

Як тільки я встиг це подумати, мене охопило сліпуче світло.