Доля жорстокості

Я різко прийшов у себе і відкрив очі. Схоже, що я лежав на узбіччі дороги в кущах, спершись головою до дерева. Небо було залите рожевим. Здається, саме світало.

Відвівши погляд від перших променів сонця, я спробував підвестися, але гілки куща сильно мені заважали. Крім цього я відчув гострий біль в голові і якесь тепло, яке просочувалося глибше вздовж моєї спини. Я підняв руку і торкнувся до спини, провівши її вниз-вверх і відчув неприємну вологість під курткою. Коли я підняв руку вище – до шиї, я відчув теплу рідину. Швидко глянувши на руку, я побачив підтвердження думок: це була моя кров. Напевно, я вдарився головою об дерево і розбив потилицю.

Попри все, борючись з болем, тепер я оглянув околиці та побачене зразу все прояснило…

На дорозі попереду лежало тіло загадкового незнайомця. В голові промайнули як спалахи миті тої ночі. Після чого їх перекрила інша думка:

"Цей незнайомець відштовхнув мене з-під машини, сам потрапивши під неї!"

Не гаючись, я зрозумів одну найважливішу зараз річ: я мушу йому допомогти. Досі заплутаний в гіллі я доклав більше зусиль і тепер, з хвилею адреналіну, зміг вирватися. Дещо блиснуло у мене на мить перед очима і хлюпнуло в канаву поряд.

Я швидко глянув вниз і побачив, що зник один з ґудзиків на моїй куртці. Схоже, що це він був заплутаний в гілках і заважав мені встати. Та й грець з ним, зараз не час перейматися через такі дрібниці.

З новою хвилею болю, я вже встав на ноги й трохи невпевнено і нестійко підійшов до закривавленого тіла розпластаного посеред дороги.

Мій рятівник був у жахливому стані. Його щелепа була розбита, а лице закривавлене, проте навіть попри це було чітко видно, наскільки блідою була його шкіра. Він важко дихав. Принаймні живий…

Трохи клянучи себе в минулому, я все ж мав визнати: я не знав, що робити. Потрібно було покликати допомогу. Я вигукнув "Допоможіть!" кілька разів на весь голос. Здається, рятівник ворухнувся легенько, коли я кричав. Я глянув йому в очі… Зіниці зреагували на мене і трохи звузилися.

– Тримайся, я зараз щось придумаю! – я намагався звучати переконливо, хоча я не знав, що я можу зробити. Я почав гукати дужче, аж поки не надірвав голос. І навіть після цього я продовжував намагатися, вже хрипло і зовсім тихо.

Але ніхто не прийшов.

– Тримайся, ще трохи! – вже зовсім безнадійні слова прохрипіли з мого горла.

Рятівник більше не реагував на мої слова. Здавалося б, що свідомість покинула його голову вже геть зовсім. Але я хотів допомогти йому, потрібно було відтягти його з проїжджої частини та побігти знайти хоч когось! Я простягнув обидві руки до нього. На дотик, навіть крізь тканину його тіло було неймовірно холодним. Я мимоволі захотів прибрати руки, але одразу ж тихо насварив себе за це і міцніше вхопився за його руки.

Коли я це зробив, то все стало білим, неначе стільки ламп, скільки атомів у всьому Всесвіті одночасно почали світити у мій бік.