Після сутінків

Ця стеля не знайома мені. Білі плити утворювали сітку, яка з рівними інтервалами містила такі ж квадратні лампи. Ті ж були ввімкненими, хоча краєм ока я бачив сонячне проміння, яке потрапляло в кімнату, через що лампи виглядали доволі тьмяними. Я повернув голову на бік, проводячи поглядом лінію між плиток.

Певний час я не міг збагнути, де я, оглядаючи приміщення навколо.

Біля ліжка, на якому я лежав, стояла біла тумбочка. На ній було порожньо. За нею знаходилася ширма салатового кольору, яка відділяла мене від решти кімнати. Через неї було видно лише білі силуети вікон трохи далі. Зліва від мене була стіна, а попереду ліжка умивальник – біля протилежної стіни. Над ним висіло дзеркало, в якому відбивалася стіна прямо над моєю головою. Раптом мені чомусь стало дуже цікаво побачити своє відображення, тому я вирішив підвестися, проте як я не тягнув шию, я не зміг побачити нічого окрім свого розкуйовдженого волосся.

Я спробував сісти, але зненацька відчув різкий, гострий біль. Саме в цю мить я раптом зрозумів, що я зараз перебував у лікарняній палаті, хоча й зовсім не пам'ятаю як сюди потрапив. Наляканий раптовим болем, я вирішив зачекати поки хтось прийде перевірити мій стан, а також пояснить мені, що сталося. Я знову повернув голову вертикально вгору і втупився в білу плитку.

Що саме сталося, і скільки я тут лежу? Я не міг пригадати нічого. Судячи з болю, моє тіло, мабуть, сильно постраждало…

В роздумах я й не помітив як знову заснув…

***

Спросоння я почув незнайомі голоси. Все ще борючись зі сном, змусив себе прислухатися уважніше.

– …так і не просинався? – чоловічий голос звучав дещо байдуже чи то заклопотано.

– Ні… – відповів більш схвильований жіночий голос, – …зв'язатися з родичами…

– А ви маєте їх номер? – цього разу чути було краще: схоже власники наближалися до  палати.

– Не маю… ніхто не дзвонив… не приходив… – жіночий голос відповів напівшепотом вже десь під самими дверима, проте більшість сказаного було добре чутно в цілковитій тиші палати.

– Подивимося, може проснувся.

Двері відчинилися швидким і різким рухом і до палати увійшли дві людини. Тепер уже мій сон як рукою зняло і я розплющив очі. Наді мною була вся та ж стеля з білої плитки, яка більше не привертала моєї уваги. Я примружився і повільно опустив очі, щоб спершу побачити прибульців, не привертаючи увагу.

Переді мною, в ногах, стояв високий чоловік у білому халаті. Він був струнким і високим, проте худорлявим на вигляд. В руках він тримав блокнот, де щось уважно шукав, швидко гортаючи сторінки.

Жінка, також в халаті саме підходила в проміжок між ширмою і моїм ліжком. Я порухався, щоб подати знак, що вже прокинувся. Жінка легенько здригнулася, схоже здивована. Хоч я б не сказав, що вона була старою, але її обличчя вже було всіяне зморшками, які проявилися виразніше в мить здивування, після чого знову стали майже непомітними. Очі жінки також повернулися до спокійного вигляду, під ними були незграбно замасковані мішки, і так само помітна глибока втома…

Вони коротко представилися, схоже, що переді мною були лікар і медсестра. Після короткої паузи, поки лікар щось записував в блокнота, я вирішив порушити тишу:

– Що зі мною сталося? Я не пам'ятаю…

– Якщо ви не знаєте, то мені звідки знати? – дещо грубо відповів лікар.

– Для вас викликали швидку, – доповнила медсестра, – вас знайшов чоловік посеред дороги без свідомості.

– Травм я у вас не побачив. Ви колись раніше втрачали свідомість? – цього разу лікар продовжив спокійним робочим тоном.

Я задумався. Якщо у мене нема травм, то чому тіло так сильно боліло? За кілька секунд я заперечливо кивнув головою.

– То не було? – лікар схоже вирішив, що я задумався над його питанням, тому нетерпляче відреагував на мій кивок.

– Ні. Не пам'ятаю… – невпевнено відповів я. Правда була в тому, що я не мав поняття. Лікар швидко продовжив:

– Зараз послухаю вас, поміряємо вам тиск і цукор і якщо все добре, то підете додому…

Я був усе ще трохи наляканий, але, як виявилося без причин: цього разу тіло абсолютно не боліло і я спокійно (все ще невпевнений і сильно здивований) підвівся з ліжка. Я згадав про дзеркало і мимоволі захотів глянути в нього.

З дзеркала у відповідь сюди дивився я.

***

Ніяких порушень у мене зрештою не знайшли. Цього разу вже трохи збентежений лікар, сказав, щоб я звертався, якщо будуть якісь проблеми й виписав мене того ж вечора.

Коли я вийшов з лікарні на вулиці вже було темно. Вітру не було і температура була приємною. Вулицею, щедро освітленою ліхтарями, періодично мчали в обидва боки машини, а люди часом заклопотано проходили повз тротуаром. В такий вечір мені й самому спало на думку, що прогулянка була б непоганою ідеєю, але ця думка швидко розвіялася і залишила мене трохи збентеженим…

Тепер, коли я вже вийшов з лікарні, я зрозумів: я не знав, куди мені йти. Схоже, що втратив я не лише свідомість, а й пам'ять. Я вже зібрався повернутися до лікарні, щоб розповісти про це, але дещо привернуло мою увагу.

На тротуарі, спершись до ліхтаря, стояв чоловік, який чомусь здався мені знайомим. На ньому було довге чорне пальто і такі ж чорні штани й черевики. Він тримав руки в кишенях і дивився кудись вбік, на щось, чого я не бачив звідси.

Я не міг згадати, хто це, навіть просто ім'я чи якісь асоціації, проте це міг бути мій шанс швидко вирішити свою проблему. Я міг би спитати у нього чи він не знає, де я живу, і можливо навіть в розмові з ним деякі спогади повернулися б до мене. Принаймні так я подумав.

Поки я про це думав, я швидко йшов в бік чоловіка, але за кілька секунд, він зненацька рушив геть від мене. Не гаючи часу, я вирішив наздогнати його і прискорився…

Схоже, що людей на вулиці було більше, ніж я думав. Або це просто росла їх густота чим далі я рухався в цей бік тротуаром? Зовсім скоро я не міг бігти, а опісля навіть йти прискореним кроком стало важко. Тепер я вже ледве виглядав голову чоловіка серед натовпу, яка пірнала з поля зору час від часу, після чого виринала щоразу збільшуючи відрив від мене…