38 глава

*Аліна

Я стою посеред Вірменського дворика, притримуючи краї своєї темно-червоної сукні. Давид, спершись об стіну, милується мною. Від його довгого споглядання мої щоки вмить набувають такого ж кольору, як і моє плаття. Виструнчуюся й дивлюся в кишенькове дзеркальце, яке взяла з собою. Підтираю залишки помади, які Білінський встиг розмазати по дорозі й спостерігаю за фотографинею. Як же добре, що вона ввійшла в наше становище й погодилася провести фотосесію на годину пізніше. Як виявилося, то так навіть краще, бо сьогодні доволі жарко й на вулиці ще не темно. 

— Ви така мила пара, — промовляє до нас Ірина, посміхаючись. Коли я бачу перед собою камеру, то ще більше починаю нервувати. Ця затія вже не здається мені настільки хорошою. 

— С-спасибі, — відповідаю, затинаючись. Ще й під кінець слова у мене починається гикавка. 

— Не хвилюйся, Аліно. Я не кусаюся. Однак, я знаю, що вам допоможе. Я залишу вас на декілька хвилин. Поговоріть про щось своє, розслабтеся. Я поки налаштую камеру. — Фотографиня підморгує нам, а потім йде на сусідню вулицю. У цьому тихому провулку ми залишаємося самі. 

— Ти маєш чарівний вигляд, кохана, — промовляє до мене Давид, гладячи мене по спині. — Заспокойся. — У цьому чорному вишуканому костюмі він виглядає просто божественно. 

Я знімаю свої сонцезахисні окуляри, щоб краще бачити хлопця. Переступаю з ноги на ногу й важко зітхаю. Якби ж все так просто у цьому світі було. Жаль, що немає кнопки на яку б можна було з легкістю натиснути в потрібний момент і відключити свої емоції. 

— Це не легко, — зізнаюся я, тонучи в його блакитних очах, що схожі на бездонні озерця. 

— Знаю, кохана, тому я всіляко намагаюся допомогти тобі. Гадаю, варто згадати щось хороше. — Ідея гарна, але у мене в голові зараз так багато думок, що я не можу зосередитися на чомусь одному. Сама не знаю в чому справа. Чи то якесь передчуття погане, чи що…

— Я розповідала тобі про іграшку, яку Клавдія Семенівна дала мені цього разу? — Білінський заперечно хитає головою і загортає мене у свої обійми. Я долонями проводжу по його мужніх плечах, які ховають мене від сонця. — Маленький пухнастий кролик. Хочу подарувати його Поліанні. Впевнена, що їй сподобається ця мила іграшка. 

— У тебе аж очі загорілися, коли ти згадала про дівчинку. Здається, ви з нею потоваришували. — Так, думка про Поліанну змушує мене посміхатися на всі 32. 

— Вона дуже хороша. Як же мені хочеться, щоб… — Наша розмова обривається, бо Іра повертається до нас. 

Визнаю, що ці декілька реплік, якими ми перекинулися з Білінським, і його приємні дотики пішли мені на користь. Я кусаю нижню губу від спогадів про ті неймовірні відчуття, що він подарував мені у спальні декілька годин тому. Зараз я б усе віддала, щоб ще раз пережити той гарячий момент між нами. Ні на мить не шкодую про те, що таки вирішила піддатися своїм бажанням тоді. 

Наступна година така емоційна та запальна. З Ірою виявилося дуже комфортно працювати. Вона допомагала нам з позуванням і ніяких труднощів не виникало. Під кінець ми навіть почали дурачитися й вийшли дуже щирі та смішні кадри, які я точно собі потім надрукую і вклею в наш спільний альбом. Все пішло геть не так, як я планувала. Однак, сьогодні я вкотре переконалася, що найспонтанніші речі — найкращі…

Тук-тук… Тук-тук… Тук-тук… 

Я не знала чим заглушити стукіт серця, яке видавало мою нерішучість. Що вже казати про спітнілі долоні, які я кожної хвилини витирала об свої шорти. Я йшла в нікуди. Провалля, яке немає дна. Темряву, в якій немає навіть натяку на світло. Я йшла на смерть, але все ж надіялася на удачу. Клята мрійниця, яка не хотіла глянути реальності у вічі. Ось ким я була в цей момент. Та чи шкодувала я про своє рішення? Мені воно здавалося безумним та не логічним й водночас сміливим та благородним. А втім, я була готова пожертвувати абсолютно всім, що в мене було заради Давида. І я знала, що він готовий на все заради мене. 

— Аліна… — Як же мені хотілося стерти зі своєї памʼяті цей голос. Від люті до Аль Капоне я сама почала себе боятися, бо не знала, на що здатна в такий момент. — Ти просила і я прийшов.

Я все ще стою непорушно обернута спиною до нього. Декілька разів кліпаю і прошу в Бога, щоб додав мені чарівності. Якщо він щось запідозрить, то мені кінець. Весь план піде коту під хвіст і я знову залишуся з нічим. 

— Привіт. — Я розвертаюся на пальчиках і махаю йому рукою. Кокетливо заправляю пасмо волосся за вушко, неначе я засоромилася від його присутності. Намагаюся вдавати з себе закохану й чемну дівчинку, хоч з мене просто жахлива акторка. 

— Радий тебе бачити. — Він наближається, до мене обійняти. Коли він це робить, то я відчуваю сильну відразу. Мені хочеться блювати від аромату його різких парфумів. Невже він гадає, що я кинуся йому в обійми після того, як він ледь не відправив мене на той світ і вбив жінку, яка була моєю біологічною матір’ю. Якщо він справді так думає, то він або псих, або дурень. Ще є варіант, що й те, й інше. Він, мабуть, і найближче до істини. 

— Ти маєш змогу називати мене на імʼя, а я ні. Хіба це не здається тобі несправедливим? — Він прийшов без маски. Я могла дивитися йому у вічі й це вже було першою ознакою того, що він робить мені крок назустріч. Та цього було замало. Я хотіла знати це бісове імʼя, яке принесло стільки болю й страждань мені. 

— Мене звати Демʼян. Вибач, що не представився раніше. — Ох, так, це точно те, за що йому слід перепрошувати. І на що він очікує? Що я почну цілувати його зі словами «Яка ж я рада знайомству». 

— Гарне імʼя, — відповідаю, даючи крок назад. Воно геть йому не личить. Подумки я все одно називатиму його «психом», «маніяком», «божевільним». Це йому набагато більше підходить. 

— Дякую. І вибач, що так зі Світланою вийшло. Ти просто була неслухняною дівчинкою і я вирішив тебе покарати, — каже він, беручи мене за підборіддя. — Але ж тепер ти будеш чемна і я весь світ кину до твоїх ніг. Чого ти бажаєш, котику? — Клас! Вже й цей нудотний звіринець починається. Мені його вовкодавом називати чи це не дуже доречно? — Та й та жінка була падлюкою. Я тільки полегшив тобі життя. — Чому ж я не зателефонувала на Кульпарківську перед цією зустріччю?