29 глава

*Аліна 

Fuddy-duddy: Мені здається, чи ти не хочеш мене побачити, Алінко?  

Він насміхався з мене. Хоче, щоб я нервувала й відчувала себе маріонеткою в його руках. Йому так подобається доводити мене до божевілля, а потім підколювати у такій здавалось би геть безневинній формі. У такі моменти я усвідомлювала, що за маскою Аль Капоне ховається не просто хлопчисько, який хоче полоскотати мені нерви, а справжній профі, який повільно змусить мене зробити все, що захоче. А я... У мене просто не буде вибору, бо він кожного разу заганятиме мене в один з глухих кутів і каратиме за кожну помилку.  

Мозок кипів не лише від безпорадності та люті, а й від того, що я не могла розгадати цю банальну загадку. Мало того, я навіть не мала змоги попросити у когось про допомогу. Весь мій гнів мав якось вийти назовні, поки не почав отруювати мене ж з середини. Я закрила лице подушкою і голосно закричала. Пульсація у скронях не давала мені спокою. Якби ж... Точно! 

Аліна: Дихання. 

Якщо я таки не вгадала, то це кінець. Ці декілька секунд, поки він друкував мені відповідь були такими бентежними. Я відкинула подушку в куток кімнати, сконцентрувавши увагу на екрані.  

Fuddy-duddy: Бінго! Йдемо далі чи здаєшся?  

Інстинктивно закочую повіки й спираюся потилицею до холодної стіни. Він хоче остаточно вивести мене з гри? Якщо він думає, що йому вдасться уникнути цієї зустрічі, то вже пізно, бо я налаштована дуже рішуче.  

Аліна: Можеш навіть не надіятися. Давай. Я чекаю на нову загадку.  

Я витягую руки вперед, скріплюю їх перед собою у замочок і по кімнаті розноситься хрускіт кісточок. Проводжу шиєю по колу, бо вона вже встигла затекти у цій незручній позі... 

Пів години пролітають просто непомітно. За цей час я встигаю розгадати ще всі загадки Аль Капоне. Коли він зараховує мені останню відповідь, я не стримую своєї радості й починаю стрибати на ліжку. На початку цієї гри я навіть не думала, що мені все вдасться.  

— З рефератом вийшло все швидше, ніж ти думала? — запитує Давид, відчинивши двері. Я присоромлено опускаю очі й спускаюся з ліжка. Швидко біжу до коханого й висну у нього на шиї. — Все гаразд?  

— Так, все чудово. — Широко посміхаюся й цілую його в обидві щоки. Мені так хотілося поділитися цією радісною новиною з Білінським, але я розуміла, що така правда може загрожувати його безпеці. — Я закінчила раніше. Ще дам відповідь на декілька повідомлень і ми можемо разом приготувати обід, гаразд?  

— Добре. Я почекаю тебе на кухні. — Давид цілує мене в шию й виходить з кімнати. По шурхотінню пакетів, що долинає з кухні, я роблю висновок, що він складає покупки в холодильник та на полиці.  

Стрибаю на ліжко й знову заходжу в чат з Аль Капоне. У мене вже очі почали пекти від того, що я так довго “сиджу” в смартфтоні. Однак, навіть це не зіпсує мені хороший настрій.  

Аліна: Ну що ж, виходить, що я перемогла, Аль Капоне. Надіюся, що ти вчиниш як справжній чоловік і таки прийдеш на зустріч.  

Якщо він в останній момент все скасує і втече, то на цьому це листування й закінчиться. Я не якась собачка, щоб бігати за ним і виконувати його накази. Звісно, я дуже ціную своє життя, але виконувати чиїсь бажання у мої плани не входить. Я хочу насолоджуватися своїм життям, а не стресувати від вхідних повідомлень з погрозами. Хіба я так мало хочу? Мені здавалося, що особиста зустріч розставить все на свої місця. Ми б могли спокійно поговорити, розв’язати всі питання й розійтися як дорослі люди. Якою ж наївною я була, коли так думала.  

Fuddy-duddy: Я завжди дотримую свого слова, Алінко. Можеш у цьому навіть не сумніватися. Будь готова завтра після обіду до нашої зустрічі. Адресу і точний час я скину тобі пізніше, бо маю ще деякі справи й не знаю точно коли їх вирішу.  

Я істерично сміюся вголос. Невже у нього ще декілька таких жертв, які повідгадували загадки й з якими він також має зустрітися? Мабуть, мені пора пити заспокійливе або ж одразу замовити собі таксі на *Кульпарківську.  

Аліна: Окі, з нетерпінням чекаю на зустріч.  

Звісно, мені ж так і кортить насипати йому ціаніду в горлянку, якщо він не погодиться на мої умови.  

— Що там такого смішно? — долинає з кухні. Я розчаровано жую губу, намагаючись придумати чергову брехню для Білінського.  

— Нічого. Просто одногрупниця скинула відео з тік току, — випалюю перше, що спало мені на думку.  

— Ааа... Зрозумів. Ти ще довго? — Я запитально дивлюся на свій гаджет. Аль Капоне такий непередбачуваний, що я поняття не маю чи написав він вже все, що хотів, чи ні. 

Fuddy-duddy: Це зустріч тет-а-тет. Не смій приходити ще з кимось.  

Зачитую його повідомлення вголос і покривляюся до дзеркала. У мене вже скоро буде блювота від цього типа. Вирішую позлити його й не відповідаю на повідомлення. Нехай іде до біса.  

Ставлю телефон на зарядку й нарешті йду до Давида. Цей ранок виявився геть не таким, яким я собі його уявляла. Проте, я була рада, що, по-перше, у мене буде можливість зустрітися, з Аль Капоне й розв’язати нашу проблему, а, по-друге, зараз я можу насолодитися вільним часом у компанії коханого хлопця.  

— Ти така чарівна. Кожного разу, коли я дивлюся на тебе, то закохуюся ще сильніше, — промовляє той, як тільки я переступаю поріг кухні. Слова Білінського неначе бальзам на душу.  

— Дякую.  

Кожен його комплімент це +1 до моєї самооцінки, яку вихователі дитячого будинку намагалися загнати в глухий кут. Стільки неприємних спогадів у мене пов’язаних з цим місцем. Я б не хотіла більше туди повертатися, але не могла. Мені хотілося допомогти діткам, які там зараз перебували. Зі свого досвіду я чудово розуміла, що їм доводиться переживати. Хотілося бодай якось полегшити їх біль і дати їм усвідомлення того, що все хороше ще попереду. У ході цих думок у мене виникла одна незвична ідея.