18 глава

*Аліна 

Я намагалася до кінця тримати все в собі, але я не робот. Мені боляче і я не знаю, що мені робити з тупим відчуттям в області грудної клітки.  

Зачиняю за собою дверцята, намагаючись сховатися від Давида. Так складно було не відповідати на його поцілунок. Мені так хотілося зарити пальці в його волосся, відчути його пришвидшене серцебиття та чудові дотики під час сплетіння наших губ. Цього б мені було достатньо для щастя, однак, я чудово розуміла, що наша казка триватиме не довго. Білінський з якихось невідомих мені причин не хотів мене відпускати, тому я вирішила зробити це замість нього. Хоч мій вчинок і не приніс мені нічого хорошого, але я все одно про нього не шкодувала.  

— Аліно, відчини. — Давид наполегливо тарабанив кулаком по дверях. Я ніяк не відповідала йому. Зараз я відчувала себе загнаною в глухий кут. — Я знаю, що ти тут. — Заперечно хитаю головою, спершись долонями на раковину. — Тобі не здається це безглуздим? Ми ж живемо в одній квартирі. Коли ти повернешся, то тобі все одно доведеться зі мною поговорити. Тобі не вдасться ховатися від мене вічно, чуєш? — Його голос вже не такий впевнений, як раніше. Почуття провини засліплює мене і я таки відчиняю двері.  

— Я вже сказала все, що хотіла, — відповідаю я, тремтячими руками притримуючись за клямку. Знала, що цей день буде складним, але не думала, що аж на стільки.  

— Впевнена? — Давид намагається загорнути мене у свої обійми, але я подалася назад. Чудово розуміла, що можу не встояти перед ним. Це так складно, коли людина, з якою ви можете бути щасливою, стоїть прямо перед вашим носом, але між вами провалля, яке поглине вас обох, якщо ви зробите крок назустріч один одному. — Алю, я знаю, що тобі складно. Ти втратила Святослава й боїшся, що твоє серце знову розіб’ється на дрібні шматочки, якщо когось з-поміж дорогих тобі людей не стане. Однак, жити в постійному страху дорівнює страждати. Ти сама прирікаєш себе на самотність. Я не з тих людей, які скривдять тебе чи підуть. Мої наміри щирі і ясні. Я хочу бути з тобою й поки нікуди не збираюся.  

Поки... Він намагатиметься переконати мене поїхати з ним у Словенію, якщо у нас все добре складеться, вірно? Інша б на моєму місці, мабуть, літала від щастя, але я не готова була до таких змін. Моє місце тут у рідному Львові і я не збираюся покидати це місто. Серце мого любого братика тут. Хіба я можу його покинути?  

— Я втратила всіх, кого любила. Мені нічого більше боятися. Річ у тім, що той поцілунок я вважаю помилкою. Насправді мені дуже соромно за це, бо я повелася нечемно. Просто... — Важко видихаю, намагаючись придумати якомога правдоподібнішу маячню. — Всі мої однолітки вже давно мають пару, а я самотня. Мені хотілося бодай раз відчути на собі всі емоції та почуття, що виникають під час поцілунку. Ти просто опинився в цей момент поруч. — На його лиці з’являється гірка посмішка, що крає моє серце. Я зараз навмисно роблю йому боляче, подумки переконуючи себе в тому, що так буде краще для нас обох.  

— Це звучить, як якась маячня, Аліно. — Я бачу по його очах, що у нього вже зародилися до мене почуття і зараз він не може змиритися з тим, що це не взаємно. Мені хочеться кричати про те, що він мене подобається, але натомість я кажу: 

— Може й так, але це щира правда, Давиде. Я почуваю себе винною через те, що створила хибне враження про себе. Мені не хотілося, щоб все склалося саме так, але я справді думаю, що тобі краще поїхати. Свят був тією людиною, що нас поєднувала. Його більше немає. Отже, й зв’язок між нами втрачено. Я відпустила його і ти, гадаю, що також. Тепер нам потрібно звикнути до нової реальності й жити далі. Інших варіантів не існує. — Я вкладаю в ці декілька речень всю свою холоднокровність та байдужість. Дивлюсь йому впевнено в очі, стараючись донести свою думку й мені це вдається.  

У кімнату наполегливо стукає клієнтка цього закладу. Я впускаю її та зіштовхуюся з осудливим поглядом старенької.  

— Не треба дивитися на всіх як на лайно. Ми тут просто говорили, — парую я, через надлишок емоцій. У цей момент мені водночас хочеться когось задушити й заридати від відчаю.  

— Божевільна... — шепоче незнайомка, гримаючи дверима.   

— Я заплачу за наш обід і ми підемо звідси. — Я навіть відповісти Білінському не встигаю, бо він дуже швидко йде на пошук офіціанта. Мені вже не хочеться ні їсти, ні пити. Всі чудові миті перекреслила одна погана. 

Через декілька хвилин Давид з’являється переді мною зі зблідлим кам’яним виразом обличчя. Його вилиці напружені, як і вени на руках. Хоч я й добре знаю, що він ніколи не заподіє мені зла, але я все одно відчуваю морозець на своїй спині від страху.  

— Це все? — Все закінчилося так і не почавшись?  

Я проковтнула гіркий клубок у своєму горлі й потягнулася за склянкою води, що стояла на столику, за яким ми ще недавно так мило розмовляли й розглядали дитячі знімки. Краще б ми взагалі не виходили на ту кляту терасу... 

— Я почув тебе, Аліно. Більше жодних поцілунків, обіймів та жодних романтичних вчинків. Я обіцяю зникнути з твого життя якнайшвидше, а тепер ходімо.  

Він не чекає ні на мене, ні на мою відповідь. Я швидко біжу за ним, паралельно одягаючи верхній одяг. Він мовчки відкриває для мене задні дверцята таксі. Я надіюся, що він сяде поруч зі мною і ми продовжимо нашу розмову, але він вмощується на передньому сидінні поруч з водієм. Всю дорогу він шукає щось у своєму телефоні.  

З мене вже сім потів встигає стекти під час цієї напруженої поїздки. Щоб хоч трохи заспокоїтися, я дістаю з кишені навушники й включаю музику, яку ми з Давидом слухали під час тренувань з фехтування. Коли я уявила, що всього цього більше не буде в моєму житті, то неначе втонула у власній самотності. Я й справді залишуся сам на сам зі своїми страхами та проблемами. Чи готова я до цього? 

— Я забронював квитки на літак, — зізнається Білінський, знімаючи своє взуття. Він проводить пальцями по шиї й сідає на тумбу. Давид втомлений не менше, ніж я. Мої ноги ниють від болю, але зараз не час себе жаліти.