12 глава

*Аліна 

Я зі сльозами на очах вибігаю з аудиторії, намагаючись тремтливими руками засунути все канцелярське приладдя у свій рюкзак. Пелена з вологи засліплює мене і я випадково врізаюся плечем в кучерявого незнайомця. Хлопець тихо лається, але все ж подає мені руку й допомагає підвестися з холодної плитки. Впевнена, що вже завтра на місці удару буде великий синець, але він не є найгіршим, що трапилося зі мною за сьогодні.  

— Тобі потрібна допомога? — поцікавився студент, передаючи мені один з підручників, який я сьогодні мала повернути в бібліотеку. У мене було стільки планів на цей день, але всі вони пішли коту під хвіст через слова викладачки, які я вже ніколи не зможу забути. 

— Ні, дякую, — відповіла я, дістаючи з кишені паперову хустинку. Я витерла залишки від зіпсованого макіяжу й побігла довгим майже не освітленим коридором, який вів на вихід з університету. Під час занять тут було практично порожньо і я могла насолодитися самотністю. Бодай у мене не було необхідності пояснювати чому я втекла посеред заняття.  

“Аліно, ні твої батьки, ні твій братик більше не тягнутимуть тебе на своїй шиї. Тобі потрібно подорослішати й взятися за голову, якщо ти не хочеш опинитися на тому світі разом з родичами,” — крутилося в моїй голові.  

Оксана Іванівна була жорсткою та вимогливою викладачкою, але я не сподівалася почути від неї таке. Насправді моя провина також була, бо я випадково заснула на її нудній лекції. Та чи заслужила я на таку агресивну та образливу відповідь? Невже людина, яка втратила найдорожче, не заслуговує на розуміння та співчуття від інших? Інколи люди взагалі забувають про людяність і поводяться, як останні сволоти, а потім ще й дивуються, що залишаються самотніми. З такою поведінкою і наслідки будуть відповідні. Хіба це не очевидно? 

Щоб хоч якось заглушити свій біль, я крокую в єдине місце, де я знаю, що мене точно не засудять та вислухають. Можливо, я там ніколи й не почую відповіді на свої питання, але точно висловлю все, що хочу й від цього відчую полегшення.  

Я сідаю на потрібну на маршрутку і йду на кладовище. Давид неначе відчуває, що щось не так, бо починає настирливо телефонувати до мене. Спочатку я хочу ігнорувати його, але потім усвідомлюю, що це провальна тактика. Він знову шукатиме мене по всьому місту, а коли знайде, то читатиме нотації. Мені було достатньо ранкового непорозуміння. Навіть в одному приміщенні з ним перебувати не хочу, не те щоб говорити.  

Поспіхом заходжу в телеграм у наше листування й одним коротким СМС повідомляю де я знаходжуся. Додаю також, що хочу побути наодинці. Надіюся, що він не стане тривожити мене й дасть хоч трохи свободи, а то так і до божевілля мого не далеко.  

Цвинтар сьогодні огорнутий туманом. Чути лише неприємне “каркання” ворон, що літають поміж дерев. Однак, птахів майже не видно через погану видимість і це навіює атмосферу, як у якомусь фільмі жахів.  

Я йду вузькою стежкою, де з-під снігу продираються перші проліски. Паралельно намагаюсь зосередитись на будь-чому, окрім грязюки, що забруднила моє взуття. Мій внутрішній перфекціоніст тоне у власних сльозах зараз від цього неприємного видовища. Я щиро люблю Львів, але дощова погода мене не радує. Як не нахабні водії, що розженуться на трасі й не забризкають тебе водою з калюж по помпон на шапці, так болото, в якому твоє взуття стає схожим на шмат лайна. Трясця!  

Минаю кущ з калиною і зупиняюся біля знайомого дерев’яного хреста. Коли помічаю дитячі пінетки, то впевнююся в тому, що прийшла куди потрібно. Взагалі, це кладовище дуже велике й чимось схоже на лабіринт. Звернеш не туди й отримаєш унікальну можливість стати заручником смерті на найближчі декілька годин. Знаєте, я захоплювалася й водночас співчувала людям, які дуже добре орієнтувалися на цвинтарі.  

— Святославе... — Я пошепки промовляю молитву, цілую хрест, а потім сідаю на лавку. День був не простим і вже геть не залишилося сил стояти. Якщо дойду до будинку самотужки, то це вже буде успіх. — Я сумую, — зізнаюся я, стараючись зібратися. Гадаєте, виходить?  

Впевненість просочується крізь мої пальці й тече кудись у сторону гранітної плити від сусідньої могили. Тут я стаю маленькою Алінкою, яка прибігла до свого брата, щоб знайти опору та підтримку в обіймах свого братика — найсвітлішої та найдобрішої людини з усіх, що тільки знала на цьому світі.  

Я заплющую очі й намагаюся бодай уявити, що Свят поруч. Коли мені здається, що я відчуваю якийсь дотик до свого плеча, то різко розплющую очі, але очевидно, що там я нікого не бачу. Мабуть, у мене від стресу вже почалися галюцинації. У мене виникають побоювання, що в наслідок всіх цих подій я збожеволію. Знаєте, це навіть не дуже лякає. Все настільки погано, що здається, неначе та світла та хороша смуга вже ніколи не настане й сенсу рухатися далі як такого немає. Щоб зупинити цей негативний потік думок і відволіктися, я вголос розповідаю братові все, що спадає мені на думці. Хоч він і мертвий, але все одно залишається найкращим співрозмовником. Знаю точно, що він нікому не розповість мої секрети.  

— Ми поцілувалися з Давидом, — швидко промовляю я, відчуваючи острах. Мені здається, що брат повернеться з того світу й насварить мене за це, але вкотре я чую тишу у відповідь і тому продовжую. — Це був мій перший поцілунок, — зізнаюся я, торкаючись зледенілим пальцем своїх вуст, по яких неначе проходить розряд. Я згадую ті ніжні дотики й наші нестримні погляди. Той момент я не забуду ніколи, хоч він і тривав лише декілька секунд. — Проте, Білінський відшив мене. Мабуть, я не достатньо добре цілуюся і він вирішив не тратити на мене даремно час.  

Позаду себе я чую чийсь сміх і здригаюся мов ошпарена. Невже я весь цей час була не сама?  

— Не бійся. Мене звати Максим Олегович. Я місцевий охоронець. Почув здалека голос і подумав, що комусь потрібна допомога. Вибач, що випадково підслухав твою розмову з братом. — Чолов’яга у чорному картузі та довгому пальті сідає поруч зі мною, схрестивши ноги. Він дістає з кишені м’ятні цукерки й простягає мені їх. — Пригощайся.