Розділ 16. Неймовірний ліс

Мія встала раніше, ніж завжди. Вона взяла ноутбук та почала дивитися різні відео на Ютуб.

 Після перегляду першого відео про котів, яке називалось " Котячі смішилки" вона наткнулась на ролик із подорожувальниками, які ходили по квінтаймському лісі. Як Мія жила у тому самому місті, вона захотіла піти в зелений рай...

 Ще після годинки валяння у ліжку Мія піднялася. Сьогодні їй так кортіло піти в ліс, що вона не пішла на щоденну пробіжку. Для початку поснідала, а потім зателефонувала подругам.

— Всі зайняті своїми справами, — вимовила Мія та пішла мити посуд.

 Потім взяла новий блокнот, в якому не встигла ще нічого написати, взяла ручку та почала щось писати…

—   Що пишеш? — відкрив двері у кімнату Меріс.

— Та так. Хочу написати маленьку історію про свої пригоди, а потім ілюструвати її, — відповіла Мія, яка навіть не підвела очей щоб відповісти.

—  Я йду за продуктами в магазин. Тобі щось взяти?

— Хіба, що мого улюбленого апельсинового соку. Ти ж знаєш як я люблю цитрусові,—  відповіла Мія. — До речі, а де мама? Сьогодні ж вихідний.

— Поїхала в Лонгтайм,— відповів чоловік виходячи із кімнати Мії.

— Добре. А ти чого не поїхав?

— З п'яти ранку погано себе почував. А зараз уже нічого. Тому до відправлення слідуючої маршрутки встигну сходити в магазин. Машина в ремонті. А ти, що будеш робити?

— Зараз малювати, а потім піду ще кудись Квінтайм велике місто, а я побувала лише тільки у декількох містах. Тільки коли закінчиться дощ.

— Добре. Тільки парасольку візьмеш. Бо якщо довго побути на часовому дощу то тебе може перенести в минуле, або майбутнє.

— Тату, я все знаю. Мені 16 років. Не перший день живу.

— Гаразд. Я пішов. Як щось трапиться, то телефонуй.

— Окей.

Меріс зачинив двері будинку та пішов. Мія залишилось на самоті.

   Спочатку випила чаю, потім з'їла жменю шоколадних цукерок, далі випила склянку    полуничного соку, а далі жувала торт.

Коли Мія закінчила поїдання продуктів, пішла шукати спеціальний одяг щоб піти в ліс. У Лонгтаймі був величезний ліс тому вона знала як правильно одягатися, які гриби можна збирати, які ягоди їстівні та багато чого пов'язаного з лісом. Тому коли вона знайшла свій костюм, попрала його. Як сушився він не надворі, тому висох швидше. Тому, що вони жили біля моря, а вологість —  велика. Тож коли костюм був готовий подорожувати по лісі, Мія заплела хвіст і одягла капелюх( хоч надворі він був не потрібен через погану погоду, але він їй дуже подобався).

  Коли дощ скінчився, Мія знайшла свій старий портфель та поклала термос з чаєм та декілька сендвічів. Потім поклала декілька спреїв від різних комах. Коли портфель був готовий, вона знайшла великі чорні ботинки, які Еліс уже не носила років зо п'ять. 

  Мія вийшла з будинку замкнула будинок та як завжди ключі поклала під коврик. До лісу був приблизно один кілометр. Як у неї не було ніякого транспорту, тому вона мусила йти пішки. Ви, скажете: то можна піти в інший день коли машина буде відремонтована. А чому ж не можна викликати таксі? Справа в тому, що у районі де жила Мія не можна було викликати таксі по причині, що в місті Квінтайм обмежена кількість автомобілів. Щоб мати одну машину треба мати принаймні 10 різних документів. У сім'ї Гірентів документи були всі, а також вони як нові в цьому місті, тому їм можна їздити на авто три Часові місяці і останній, що у них автомобіль — екологічний. У Квінтаймі це дуже поважається. У цьому чарівному місті таксі було тільки декілька. Це 4 автомобілі на дуже-дуже велике місто. Давайте краще повернемося до початку... тому Мія пішла пішки.

  Щоб не було так сумно йти вона згадала як ходила спочатку тільки із Марсі, а потім до них долучилася й Еллі,  вона носила їх у кишені своїх штанів, коли вони подорожували всередині міст. А далі в Мії з'явилася ідея, щоб не було так сумно йти просто треба викликати Марсі, або Еллі.

— Марсі,— вигукнула гучно Мія. Саме тоді вона проходила повз магазин, там стояла жінка і коли вона почала викликати годинник, то подивилася якось з коса.

З'явився Марсі...

— Так, чаклунко, до ваших послуг,— жартівливо вимовив годинник.

— Привіт, Марсі, — сказала Мія не сповільнюючи швидкість руху до лісу.

— Просто сумно йти самій. Дорогою згадую як ми з тобою подорожували по містах.

— А куди ми йдемо?

— У ліс.

— Куди? У Вертаймс? В тебе, що клепки немає?

— Марсі, ліс є не тільки у Вертаймсі не взявши того, що Вертаймс це не ліс. Це місто, у якому непробивні джунглі. Марсі, я впевнена, що ти живеш не перший десяток років, тому як ти міг цього не знати?

— Та все я знав просто тебе перевіряв.

— Ну хай буде так.

— А далеко той ліс?

— По моєму навігатору — ні.

— А тепер поясни, що таке навігатор.

— Ну це щось схоже на компас, але в телефоні.

— А. Ну тепер мені все зрозуміло. Але є один нюанс...

— Який?

— Що таке телефон?

— Мені, здається, що ти знаєш, що це але,по-моєму, у них інша назва. Я не пам'ятаю як але... коли ми були у Вертаймсі, то Фабріція викликала тейксі по ньому. Здогадався? Так, звісно, це ж телехорд!

— Так. Точно. Просто у нас — це телефон.

— А. Я пам'ятаю мені колись про нього розповідали, але я дуже багато чого забуваю.

— Марсі, ти забуваєш? Не вірю. У тебе багато різних спогадів у яких ти показав наскільки багато всього знаєш. Наприклад, коли ми були у Таймсіті ти знав кожну валюту, про яку ми тебе питали. А також ти знаєш коли навіщо кожному місту своя валюта.

— Все, що пов'язане з моєю роботою я не забуваю це факт, але багато чого я не пам'ятаю і це також правда.

— У це я можу повірити.

— До речі, як ти після переїзду?

—  Як бачиш непогано. Я потроху звикаю до нового місця. Для мене, звісно, це не мій улюблений Лонгтайм, але…

— А ще довго йти?

—  Так. А, що тобі важко на руці в мене лежати?

—  Ні. Просто щось так незвичайно. Хоча ми з тобою ходили 5 днів по містах, але це уже якось не так. Це ніби інша історія…