Розділ 11. Неверія

— Ну от ми й дома...— почулося від Мії коли вона ще не розплющила очі. Ну от-от і все вона відкриває очі...— Стоп…— А ми де?— запитала вона.

  Перед очима дівчат виникло: замок, як у давні часи, трава яка ідеально скошена, ставок ідеально круглий, та величезний сад.

— Або це так Лонгтайм змінився поки нас не було, або це не він,— сказала Флора.

— І, що будемо робити? — запитала застигнувши на одному місці Емі.

— Напевно, що пішли у замок. Там запитаємо. До речі, а де Марсі й Еллі?— запитала Мія поглянувши у кишеню.

— Та, тут я,— вигукнув Марсі з-під кущів, з яких він розмовляв,— ну, що витягуйте.

Мія взяла годинник та поклала собі в кишеню.

— Але ж Еллі? — запитала вона.

— А тут я. Думала, що ніколи не знайдете,— з-під дерева старалась повзти Еллі.

Мія підбігла та теж її підхопила.

— Ну тепер коли всі в зборі пропоную йти до замку,— сказала Флора і склала руки на поясі.

— Гаразд,— відповіли всі разом для Флори.

Замок був недалеко від їхнього місця знаходження, тому вони повільно йшли.

— Марсі, ти ж казав, що 4 міста — це уже 5,— сказала сумно Мія.

— Ну пробач, мені не можна розказувати, що з тобою станеться. Я можу тільки супроводжувати й направляти на розв'язання проблеми. Я все про тебе знав, тільки коли ти назвала своє ім'я,— засоромився Марсі.

—’’ Уже нічого. Я знаю, що ти не скажеш але... довго? Довго це буде тривати? Уже 5 день поспіль я незрозуміло чому тут. Я не знаю як там мої батьки. Хвилюються за мене чи ні. Я так втомилась, я дуже хочу додому! Без цієї магії та інформацію про наймогутнішу чаклунку. Я — звичайна Мія, ходжу в 10 клас та не чаклую.”

— Міє, ти хочеш відмовитися від всього цього? Від того, що ти пройшла за цих 5 днів? Ти зустріла у всіх містах нових знайомих, друзів. І це все?— запитав Марсі. Його тон голоса був як і стривожений так, і важкий, болісний.

— Пробач... Марсі, я просто дуже сильно переживаю за батьків…— сказала Мія її голос був пригнічений, здавалось що вона вже не хотіла нічого.

— Нічого. Твої батьки зараз у Вертаймсі…— спокійно, але жалібно вимовив Марсі. 

— Що? Тобто? Як вони потрапили у чарівні міста?— запитала Еллі, беземоційно її поведінка стала схожою до Міїної.

— Та довго розповідати. Вони тебе шукають. Мені можна сказати, що ти скоро з ними побачишся,— відповів Марсі з надією в очах.

  Вони дійшли до замку. Двері легесенько відчинили всі та по одному ввійшли. Їх зустрів дворецький. Його вигляд був дуже граціозний.

— Добрий день. Ваша, величність. Ми вже давно на вас чекали,— привітав дворецький.

— Добрий, а ви це до кого?— запитала Мія.

— Та ж до Вас. Ви найбільша чаклунка та принцеса цього всього,— відповів він.

— Що?— запитала Мія.

— Це все твоє? — запитала Флора.

— Ні. Це і ваше трохи. Ви ж Емі та Флора придворні радниці — феї,— відповів дворецький.— Проходьте, ми вас зачекались.

— Хто? — запитала Емі.

— Зараз самі побачите,— таємничо відказав дворецький.

  Вони пройшли у величезну залу та стіл на 100 персон.

— Ну і... тут же нікого немає…— сказала Мія узявшись рукою за крісло.

— Скоро ці гості приїдуть зі своїх спалень, а ви поки, що сідайте. Може щось перекусите?

— Ні, дякую,— відказала Мія та розглядала все що бачила.

  У далечі замку почулося стуки взуття. Він лунав декілька хвилин. Потім зник.

  Перед дівчатами виникло дві постаті. Двоє людей не доторкувалися ногами до вишуканого малюнку на підлозі.

  Дворецький витягнув стілець для дами. Потім коли дама сіла підтягнув її ближче до стола. Тим часом чоловік сів сам.

— Страви до зали!!! — закричав поплескавши руками дворецький.

  І кухарки, яких було 53 винесли різні страви та напої.

- Добридень, Міє, та феї. Нарешті ви тут, ми на вас уже дуже давно чекаємо. Ми дочекалися і все стане набагато краще,— озвався чоловік. Його вигляд викликав граціозність. В нього були темні прядки на золотистому волоссі. Він був одягнений у чорний як ніч костюм з чорним метеликом на шиї та білою сорочкою. Очі були чорні як смола.

— Нарешті все зміниться…— промовила жінка. А її вигляд викликав елегантність. Легко рожева сукня, невеличкий пучок ззаду та елегантний макіяж. У вигляді чорнуватих брів та підмальованих вій, які переливалися з чорним волоссям та сіро-блакитними очима.

— І, що у вас зміниться? — запитала Мія.

— Все,— відповіла жінка.

— Пробачте, а ви взагалі хто?— запитала Мія.

— Мія, ти нас не пам'ятаєш?— запитав чоловік. Та взяв за руку дружину.

— Я вам більше скажу... я вас не знаю,— відповіла Мія.

— Що?— жінці стало погано.

— Вам погано?— підійшов до жінки дворецький. Він відійшов та щось написав у кишені та кинув у якісь двері.

  Через 3 хвилини прийшла швидка допомога. Папірець зник. Жінці дали таблетку, і вона почувалася краще. Їй допомогли піднятися до її спальні.

— Ти навіщо матір на ліжко поклала? Ми твої батьки!— сказав чоловік.

— Що? Яка матір? Які батьки? Мої мама і тато зараз шукають мене в Вертаймсі.

— Які ж вони тобі батьки? Вони тебе кинули у лісі коли тобі був 1 рік, а ми забрали тебе до себе. Ось чому ти й стала найбільшою чаклункою. Завдяки нам. Ми наповнили тебе своєю магією. А зараз ми вже тобі ніхто?— грубо та злісно вимовив чоловік.

— Що? Не може були. Але я щось пам'ятаю...- в Мії потекли сльози.

《 Невже це правда?》— думала вона.

— Міє, підіймайся до своєї кімнати. Вклади все в голові, а тоді ми поговоримо,— сказав "батько" та пішов до дружини на верх.

  Дворецький проводив Мію до кімнати. Флора й Емі йшли ззаду дворецького. Їм він виглядав підозріло. Тому дівчата придивлялися до нього: костюма, вигляду і всього.

  Ось вони й прийшли. Дворецький відчинив двері. Мія увійшла першою, за нею ввійшов дворецький. Дівчата не заходячи чекали біля дверей.

— Ух ти!— вигукнула Мія.

— Ну я піду. А ви як що, що то кличте,— відказав з якоюсь не люб'язністю дворецький.