Розділ 9. Вертаймс

На наступний день вони були вже у Вертаймсі. Це були дуже великі джунглі. 

— Міє, дивись! Ми уже у Вертаймсі. Тільки не сюди!— вигукнув Марсі. 

— Чому?— запитала Мія хоч і сама по трохи здогадувалась.

— Ти питаєш: «Чому»? Ти, що сліпа? Ми у джунглях. Але це не прості джунглі, а найбільші в історії чаклунства. Тут водяться понад дві сотні крокодилів, п'ять мільйонів : змій, вужів та гадюк. Тисячу жаб, двадцять тисяч панд, ну це далі, після двадцять шість тисяч гектарів,— відповів Марсі сумним голосом.

—” Тобто?... Я не хочу... Я повертаюсь в Лонгтайм і все…”— схвильовано почала говорити Мія.— Я не можу... — злякалась Мія. Їй стало бридко тільки  як уявила гадюку чи змію. 

— Не бійся половина не кусається. Ну точніше без яду,— почав заспокоювати Мію Марсі хоч і сам її стривожив.

— ПОЛОВИНА?— запитала Мія. По її тілі пробігли мурашки.

— Так,— просто відповів Марсі.

— А інша з чим?— промовила дівчина і на її обличчі з'явилася стривожена усмішка.

— З ядом,— відповів Марсі.

— З ядом? Тобто помру?— стривожена усмішка зникла з обличчя Мії.

— Ні, якщо не будуть бачити тебе. — Ось так маємо знайти в цих джунглях чарівні капелюшки, піти до королівства попросити дозволу. І йти до панд. 

— А далі йти треба скільки?— запитала Мія. Вона просто стояла ніби завмерши.

— Двадцять п'ять тисяч гектарів. Думаю за тиждень впораємося,— якби у Марсі були руки, він би почесав бороду.

— За який тиждень? У нас є один день,— строго відповіла Мія.

— А ну тоді це складно… Нічого щось придумаємо,— безтурботливо відповів Марсі, він був упевнений, що його господиня щось придумає. 

— А...а...а. Щось придумаємо?— Мія поклала годинника в кишеню.

— Ну, так. Якщо, що то тут є й транспорт,— весело додав Мар.

— Та й, що? Це нас не порятує,— відповіла Мія, але вона аж відчувала тепло із кишені і  трішки заспокоїлась.

— Не панікуй.” Краще завжди йти вперед, ніж стати й стояти... “

— Ну, так... Пішли. 

  Вони пішли вперед. Їм треба було дістати шапки невидимки. 

Коли Марсі й Мія пройшли малу ділянку дороги, втомились. Ніде сісти не можна непробивні джунглі лякали Мію. Марсі було зовсім не страшно. Здавалося ніби він приховує щось добре. Він лежав спокійно ніби поганого з ними не станеться. 

— Чому ти такий спокійний? Я знаю, що ти від мене багато знаєш і приховуєш... але... мене насторожує ця усмішка, — промовила Мія і озирнулась по сторонах.

— Так. Дійсно я знаю набагато більше за тебе, але ця усмішка тут ні до чого,— відповів Марсі та ще ширше посміхнувся.

— І чому ж вона сяє на твоєму годинниковому обличчі? 

— На цьому годинниковому обличчі сяє посмішка із щастя. Воно до мене прийшло, коли моя одна подружка...— засоромився Марсі, — написала мені в часі лист я з нею дружу уже двісті років, але вона мало зі мною спілкується. 

— Ого. Рада, що вона почала тобі писати. А прочитай лист,— попросив 

— Ну добре. Але нікому! 

"Привіт, Мерсі. Пробач, Марсі. Пробач, просто трохи схвильовано пишу цього листа. Просто хочу з тобою побачитись. Ми вже 50 років не бачились. Чула, що в тебе нова підопічна. Зустрінемось у Вертаймсі, у короля. Бувай". 

— Ти, що реально на це повівся? Яка ж то дружба якщо ви не бачились 50 років?— промовила Мія,— їй точно щось від тебе треба. 

  На лиці Марсі зникла усмішка. В нього залишився на обличчі лише сум. 

— Як ти так можеш говорити? Вона прекрасна. Як ти цього не розумієш? Ти її взагалі не знаєш!— захопливо відповів Марсі.

— Ну я ж точно нічого не знаю, але якось підозріло,— сказала Мія і акуратно переступила змію, яка шипіла.

  Пройшло декілька годин. Йти було дуже довго. Вони дуже втомилися. Мія запропонувала відпочити:

— Може відпочинемо? 

— Ти, що? Ми майже прийшли, — з образою відторгнув її Марсі. 

— Ти образився?— запитала його Мія хоч уже знала відповідь друга. Але так і не почула відповіді,— значить образився,—  спокійно додала вона. 

Вони через 5 хвилин дійшли до позначки. На, якій писалось: 

•   До чарівних капелюшків(50 км). 

• До королівства(200 км). 

• До короля(500 км). 

• До панд (ого-го скільки кілометрів). 

— Зараз я сфотографую на свій телефон,—Мія старалась знайти свій телефон у іншій кишені, там де не було Марсі.

— Нічого в тебе не вийде,— сказав Марсі й відвів погляд.

—О, ми заговорили! І чому ж?— весело сказала Мія й вийняла з кишені Марсі.

— Так, але не заговорили, а за розмовляли. Тому, що ця позначка — невидима.

— Як невидима? Я ж її бачу,— відповіла Мія.

— Ну ти ж не забувай хто ти! — щиро вигукнув Мар.

— Точно! Я ж чарівниця...

— Так, що краще запам'ятай. 

— А ти? 

— Я ж не бачу. Я розмовний годинник, не чарівник. 

— А. Ну так логічно.

— Зачитай, будь ласка, цю табличку.

—Окей. Тут є: до чарівних капелюшків, до королівства, до короля і до панд. 

— Ну, спочатку давай скільки кілометрів до чарівних капелюшків?

— 50 кілометрів. А, до речі, чому до королівства 200 кілометрів, а до короля аж 500? Він, що не живе в королівстві? Який же він король!

  Вони почали уже йти, а тим часом Марсі почав розповідати: 

— Вздовж королівство займає 700 кілометрів. А король дуже всіх боїться. Тому живе не в центрі, а на окрайку. Хоч він і приязний, але дуже обережний до людей. 

— Зрозуміло. Ми уже пройшли кілометр, залишилося 49 кілометрів,— Мія дивилась в телефон та відраховувала свої кроки в спеціальній програмі.

— Ой, так довго. Але добре, що через 4 кілометри є маршрутка прямо до цих капелюхів,— згадав Марсі, та почав посміхатися. 

— Круто, але як довго ще йти? А ще коротшого шляху не знайти?— запитала з надією дівчина.

— Не знаю,— відповів Марсі.— Не пригадую.

  Вони пройшли ще кілометр... 

— Ой...ми ще один кілометр пройшли …— вигукнула весело дівчина, й підстрибнула.

— Обережніше! Чарівного ж годинника несеш. Мені подобається йти.