Розділ 7. Месстейдж

3, 2, 1... 

“— Де це я?” ,— запитала Мія сама у себе.

 Мія опинилась у незрозумілому місці. Небо було фіолетове, у повітрі літали годинники, а стала Мія у пустелі. Людей не було видно. Мія вирішила піти прямо дорогою вперед. 

                                                                            ***

  Мама захвилювалася, вона подзвонила чоловіку. Жінка дуже злякалась за доньку. Тим часом поки дзвонила чоловіку, думала куди її люба донька могла зникнути та де вона зараз .

— Мерісе, у Мії замість років з'явилися секунди, і вона зникла. Що робити? —  говорила в трубку дружина. Вона була в паніці.

— Може, вона відправилася в Колдейс? А, що? Я бачив по телику, як в дівчини стали замість років стали секунди, й на ранок її знайшли в Колдейсі,— спокійно відповів Меріс.— Мені, здається, тут щось нечисто.

— Добре. Я подзвоню поліції. А пам'ятаєш, там ще у тебе є двоюрідна тітка і дядько?— знову запитала Еліс. У жінки потекли сльози, але вона не подала знаку. Ця жінка не любила коли її жаліли.

— Ну, звісно, я пам'ятаю. Номер телефону надішлю повідомленням,— кудись квапився чоловік.—  Еліс люба, я відчуваю, ти сильно хвилюєшся. Так як і я. Але зараз головне ніяких емоцій. Я, впевнений, що з нашою донечкою все в порядку. Ми обов’язково її знайдемо. Ми не повинні її втратити вдруге.

— Добре,— відповіла Еліс.— Я буду старатися. Я не хочу згадувати … ми повинні про це забути назавжди та ніколи не згадувати…. Чекатиму повідомлення.

— Передзвони мені через одну годину цієї доби,—  попросив Меріс.— Ми зараз маємо триматись один за одного. 

— Ага. Добре. Бувай,—  попрощалася дружина.Та поклала трубку.

— Добрий день,—  привіталася Еліс. Її голос був стривоженим.—   В нас сталася біда. Мене звати Еліс. Мою дочку звати Мія. Коли ми з нею розмовляли  в неї замість років з'явилися секунди та через декілька секунд вона зникла.

— Ми зрозуміли. Якщо в неї є роки, то років їй?...—  записувала на листок дільнична. 

— Шістнадцять,— відповіла Еліс.

— Ага. Скільки років їй дано? —  запитувала дільнична спокійним тоном.

— Яка різниця?... Сто,— трішки грубо відповіла Еліс тому, що вона не розуміла до чого це питання. 

— От, ви пані... Новини потрібно дивитись. У всіх у кого по сто років відправляються у чотири міста. Сьогодні це Месстейдж, завтра  Колдейс, потім Вертаймс і останнім містом буде Таймсіті, —  сказала поліційна уже трохи твердішим голосом.

— А, що після цього?—  стривожено запитала мама.— Пробачте, але мені зараз не до новин. Звідки я маю знати, що зникла не тільки моя донька?

— Якщо чесно, я не знаю що буде після цього. Поліції ще не відомо. Тому будьте на зв'язку, ми будемо телефонувати якщо знайдемо когось. А точно ... Ці люди не будуть у самих містах, а всередині. Чаклуни вирішили зробити таємні міста для підлітків зі стома роками,—  відповіла поліціянтка. — Вибачте, я розумію що вам зараз не до новин…

— Ви ж поліційна. Як ви можете в це вірити? В чаклунів та взагалі в магію?—  запитала Еліс.

— Не знаю. Але це така легенда і ... спробуйте їй зателефонувати.

— Гаразд. 

— І ще, будь ласка, скажіть її прізвище, ім'я та по батькові. 

— Ага, гаразд. Гірент Мія Мерісівна. 

—Дякую. До побачення. 

Еліс поставила телефон на зарядку. І в цю ж мить Меріс прислав повідомлення: 

« Ось, що я знайшов. Номер тітки:

1.+30050кр — Марина Степанівна.

2.+ 74лп568 — Леонід Петрович. 

Скажеш від Марса. Тому, що в дитинстві вони мене так називали. 

У них по 5000 років. Коли поговориш зателефонуй мені й розповіси, що в поліції.» 

Через 10 хвилин цієї години Еліс подзвонила дядькові й тітці. 

— Добрий день,- сказала в трубку Еліс.— Я дружина Марса. Пам'ятаєте 16 років тому ви  були у нас на весіллі?

— Доброго дня,— відповіла трохи хриплим голосом тітка.— Так ми пам'ятаємо.

— А біля вас є Леонід Петрович?— запитала мама.

— Так,— відповіла жінка.

— Добре. Тоді увімкніть, будь ласка, динамік,— попросила мама Мії.

— Ага... є,— сказала жінка в телефон.

 І Еліс розповіла все. 

— Так, що пошукаєте?— запитала вона коли весь початок історії було розказано.

— Добре. Але ж вона не в самому місті, а всередині. Це така легенда,— озвався спокійним тоном дядько.

— Це така біда!— додала Марина Степанівна.

— Так. Я вже теж про неї чула. А. І, до речі, дівчинка буде у вашому місті завтра,— додала Еліс. Жінка проігнорувала слова тітки. 

— Добре, дякую, що попередила, до побачення,- відповіла тітка Меріса.

— До зустрічі,- сказала Еліс та поклала слухавку, на даний час жінка не знала, що робити. На думку їй спадало тільки одне… 

 Еліс подзвонила Мерісу. Розповіла про поліцію, про легенду і про його рідню. А потім не змогла стриматись і почала плакати.

— Знаєш, що, люба?— запитав Меріс.

— Що?— запитала Еліс.

— Пам'ятаєш, що в Емі та Флори теж по сто років. А це значить що...— почав чоловік. 

— Що вони теж потрапили в інші міста?— запитала Еліс.

— Так. Зателефонуй їхнім батькам і дізнаємось. Все більше говорити не можу. Як зателефонуєш, то подзвониш і  мені. Потім я передзвоню як зможу,— старався якомога швидше закінчити розмову Меріс.— Тільки не плач… я не зможу зараз приїхати. Я зроблю роботу за тиждень та ми зможемо пошукати Мію.

— Добре. Бувай,— сказала Еліс.

— Бувай,— сказав Меріс.

— Так подзвоню я перша для мами Флори,—  озвалась сама до себе Еліс. 

— Привіт, Софі,—  сказала занепокоєним голосом Еліс.

— Привіт, Еліс, щось трапилось?—  спокійним тоном відповіла мама Флори.

— А ти хіба не знаєш?—  з цікавістю спитала Еліс.

— Ні. Так, що?—  запитала мама Флори, ніби щось підозрюючи.

— Іди подивись де твоя Флора,—  впевнено Еліс промовила.

Софі пішла в кімнату. На землі лежав її телефон, але дівчинки не було.

—  Так я не зрозуміла, де моє дитя?—  сказала жінка коли побачила, що нікого в кімнаті просто немає.