Епілог

Там, де світло зустрічає тінь

Минуло трохи часу...

Світ Тіней більше не був лише тінню. Він дихав. Співав. Змінювався.

На місці старої тріщини, що колись загрожувала поглинути обидва світи, тепер розкинувся гай із деревами, чия кора сяяла легким блакитним світлом. Кожне з них виросло з насіння, яке з’явилося після очищення — мов символ нового життя, яке більше не боялося темряви в собі.

У серці цього гаю стояв дім.

Його стіни були з дерева і каменю, що частково належали світові людей, а частково — світові тіней. Його дах був встелений листям, яке змінювало кольори залежно від настрою мешканців.

Там жили вони.

Елісса читала біля вікна, її пальці ковзали рядками старого фоліанту, поки ззаду підкрався Аркель. Він обійняв її за плечі, схилився й прошепотів:

— Скільки вже разів ти перечитуєш цю легенду?

— Аж поки не зрозумію, чому саме ми, — відповіла вона з усмішкою. — І чому наш ключ не зник.

Він поглянув на полицю. Там лежав той самий артефакт — спокійний, мов заснуле серце. Але часом, у моменти тиші, він ледь світлів — немов відповідав.

— Можливо, тому що світ ще потребує нас, — сказав Аркель.

— А можливо, тому що ми стали його частиною.

Вони вийшли на ґанок. Поряд повзли густі хмари — не загрозливі, а живі, мінливі, як сам світ. У небі пропливали істоти з крил туману, і час від часу чути було, як десь у глибині лісу сміються ті, хто ще нещодавно ховався в тіні.

— Іноді, — мовила Елісса, — я думаю, що ця історія ніколи не мала закінчення. Вона просто знайшла нову форму.

Аркель кивнув.

— І ми — її живе продовження.

Їхні пальці переплелися, і вони стояли разом, дивлячись на горизонт, де світло і тінь більше не воювали, а танцювали в обіймах. І там, у тій точці балансу, був їхній дім.

Кінець.