Глава 6

Небо над світом тіней розірвалося тріщинами світла, крізь які просочувався холодний вітер змін. Перед Аркелем і Еліссою лежав кам’яний алтар — древній, покритий загадковими рунами. Посередині його сяяв артефакт — ключ, який міг або врятувати цей світ, або поховати його назавжди.

Аркель поглянув на Еліссу, відчуваючи, як у грудях стискається вузол страху.

— Це він? — тихо спитав він.

— Так, — відповіла вона, впевнено простягаючи руку. — Але він активується лише тоді, коли двоє тримають його разом… з абсолютною довірою.

Вони обережно торкнулися холодного металу, і світ навколо почав змінюватися — руни на алтарі загорілися м’яким синім світлом.

Та саме тоді з тіні виникла істота — страшна, майже нерозпізнавана. Вона була сплетінням їхніх найгірших страхів, болю і сумнівів. Обличчя, що не було обличчям, що шепотіло голосами минулого.

— Ви думаєте, що ваша єдність сильніша за мою владу? — прошипіла тінь, від якої мороз пробіг тілом. — Я — ваша найглибша тривога, ваш біль, ваше сумління. І я поглину вас обох.

Аркель відчув, як у його душі прокидаються сумніви: а чи справді він заслуговує на довіру Елісси? Чи зможе їхнє кохання подолати темряву, що витає між ними?

Елісса стискала його руку, ніби кажучи без слів: «Я з тобою, не бійся».

Вогонь всередині них розгорівся з новою силою. Вони не були самі. Їхня довіра стала щитом, їхня любов — мечем, який прорізав тінь сумнівів.

— Ми — одне ціле, — вигукнув Аркель, і їхні серця зазвучали в унісон.

Істота почала розпадатися, кричачи від безсилих спогадів і сумнівів, які вона не могла більше використовувати.

Світ тіней стабілізувався, а ключ у їхніх руках заблищав яскравим світлом надії.