Глава 4

Між Аркелем та Еліссою повисла невидима нитка — тонка, немов павутинка, але дивовижно міцна, наче зачарована. Вони вже не могли відвертатися один від одного. Серце Аркеля билося частіше, щойно вона з’являлася поруч, а її погляд, хоч на перший погляд здавався холодним і відстороненим, приховував у собі безліч недосказаного.

Вони йшли крізь темряву — не лише магію світу тіней, що їх оточував, а щось значно глибше, щось, що зароджувалося між ними, неначе два паралельні світи почали зливатися в одне ціле. Елісса часто відводила очі, ніби побоюючись власних почуттів, але іноді її рука ненароком торкалася до його — і кожен такий дотик підкидав у Аркелеві вогонь, розпалював у ньому давно забуте відчуття, мов він прокидався від тривалої сплячки.

Вона говорила рідко, але кожне слово звучало обережно, з нотками вразливості, які були їй чужі.

— Ти змінюєш мене, Аркелю… — прошепотіла вона одного разу, не відводячи погляду. — Я ніколи не могла уявити, що таке станеться… але це не те, чого я прагнула. Не так, як має бути.

Аркель стояв мовчки, його серце плуталося в грудях, а слова наче застрягали у горлі. Він інстинктивно шукав її погляд, її присутність — немов це була єдина опора у цьому чужому й небезпечному світі.

І тоді настала та ніч — темна, насичена холодом і небезпекою. Вони зіткнулися з істотою, витканою з тіней, і битва була жорстокою. Кожен удар відгукувався у тілі, кожен спалах сили світу тіней ніби прокручував їхні нерви навиворіт. Здавалося, що все втрачено, що світ поглине їх у темряву.

Але у найстрашніший момент, коли страх і тривога сплелися в один пекучий вузол, їхні душі зустрілися — погляди злилися у мовчазному союзі, що був сильніший за будь-який страх.

— Я не можу тебе залишити, Еліссо, — промовив Аркель, голос тремтів від збудження. — Я не можу…

Він міцно схопив її за руки. Їхні губи зустрілися — спочатку ніжно, обережно, ніби пробуджуючись від тривалої тиші. А потім поцілунок став пристрасним і палким, як у двох душ, які нарешті знайшли одне одного після довгого й виснажливого пошуку.

Цей поцілунок був не просто тілесним злиттям. Він був обіцянкою — обіцянкою, що вони більше ніколи не будуть самотні, що разом зможуть протистояти навіть найтемнішим моментам, навіть тим, що народжуються в глибині їхніх власних спогадів і болю.

І у світі тіней, де все здавалося сірим і похмурим, між Аркелем і Еліссою загорілася нова, крихка і водночас неймовірно сильна іскра.