Аркель ішов крізь простір, що здавався безмежним. Тіні тут мали власні форми, рухалися незалежно від світла, і навіть час здавався в’язким, мов смола. Кожен його крок лунав ледь чутно, але навколо — жодної душі. Тільки тиша. І раптом — сміх. Легкий, майже грайливий.
Він зупинився.
Сміх лунав попереду. І з темряви з’явилася вона.
Її постать зливалася з довкіллям, ніби вона була його продовженням. Її шкіра мала відтінок глибокого фіолету, майже чорного, а довге волосся плавно спускалося вздовж плечей, мерехтячи сріблом. Очі — два палаючих світильники у тьмі.
Вона мовчки дивилася на нього, а потім промовила:
— Ти прийшов сюди, не знаючи, що шукаєш. Але я знаю, чого ти боїшся.
Ці слова вдарили не гірше за заклинання. Його нутро стиснулося, і хоча зовні він залишився непорушним, усередині щось здригнулося.
— Боїшся ти, а не я. Це ти живеш у цьому світі. Ти знаєш його правила, його темні кути.
Його голос був холодний і рівний, але кожне слово видавалося зусиллям. Занадто багато всього — незрозумілого, незвичного, але найбільше його тривожила вона. Вона знала більше, ніж мала би.
— Ти помиляєшся. Я не вибирала цей світ. Можливо, ти теж не обрав його. Але тепер ви нерозривно пов’язані.
Її слова звучали як вирок. І водночас — як правда.
Аркель зробив крок ближче.
— Хто ти? — запитав він. — Чому ти тут?
— Я — Елісса. І я тут, бо ти прийшов. Артефакт привів тебе не просто до мене — він привів тебе до себе. Ми з ним вже знайомі… дуже давно.
Він затамував подих.
— Що це значить?
Елісса (дивлячись просто в очі):
— Це значить, що твоє минуле і моє — перетинаються. І те, що ти відкрив портал, — не випадковість. Це — початок.
На мить між ними повисла тиша. Темрява навколо ніби спостерігала. Потім Елісса простягнула руку:
— Якщо хочеш знати правду — йди зі мною.
Він не знав, чи може довіряти їй. Але ще менше він хотів залишитися наодинці зі світом, який не підкорявся жодним законам.
І він поклав свою долоню в її.
Світ навколо завмер — а потім змінився.