Глава 2

Аркель ішов крізь простір, що здавався безмежним. Тіні тут мали власні форми, рухалися незалежно від світла, і навіть час здавався в’язким, мов смола. Кожен його крок лунав ледь чутно, але навколо — жодної душі. Тільки тиша. І раптом — сміх. Легкий, майже грайливий.

Він зупинився.

Сміх лунав попереду. І з темряви з’явилася вона.

Її постать зливалася з довкіллям, ніби вона була його продовженням. Її шкіра мала відтінок глибокого фіолету, майже чорного, а довге волосся плавно спускалося вздовж плечей, мерехтячи сріблом. Очі — два палаючих світильники у тьмі.

Вона мовчки дивилася на нього, а потім промовила:

— Ти прийшов сюди, не знаючи, що шукаєш. Але я знаю, чого ти боїшся.

Ці слова вдарили не гірше за заклинання. Його нутро стиснулося, і хоча зовні він залишився непорушним, усередині щось здригнулося.

— Боїшся ти, а не я. Це ти живеш у цьому світі. Ти знаєш його правила, його темні кути.

Його голос був холодний і рівний, але кожне слово видавалося зусиллям. Занадто багато всього — незрозумілого, незвичного, але найбільше його тривожила вона. Вона знала більше, ніж мала би.

— Ти помиляєшся. Я не вибирала цей світ. Можливо, ти теж не обрав його. Але тепер ви нерозривно пов’язані.

Її слова звучали як вирок. І водночас — як правда.

Аркель зробив крок ближче.

— Хто ти? — запитав він. — Чому ти тут?

— Я — Елісса. І я тут, бо ти прийшов. Артефакт привів тебе не просто до мене — він привів тебе до себе. Ми з ним вже знайомі… дуже давно.

Він затамував подих.

— Що це значить?

Елісса (дивлячись просто в очі):

— Це значить, що твоє минуле і моє — перетинаються. І те, що ти відкрив портал, — не випадковість. Це — початок.

На мить між ними повисла тиша. Темрява навколо ніби спостерігала. Потім Елісса простягнула руку:

— Якщо хочеш знати правду — йди зі мною.

Він не знав, чи може довіряти їй. Але ще менше він хотів залишитися наодинці зі світом, який не підкорявся жодним законам.

І він поклав свою долоню в її.

Світ навколо завмер — а потім змінився.