Частина 1: Про чарівника Фонфіна та дивні події у його вежі, які мали непередбачувані наслідки

На околиці одного містечка, серед старого саду, що заріс кропивою, величезними лопухами та старезними дуплистими яблунями, стояла вкрита мохом вежа. Споруда височіла тут так давно, що люди вже й забули, хто в ній жив. Щоправда, подекуди ще згадували чарівника, який колись її збудував. Проте його вже багато років ніхто не бачив, тож містяни вважали, що маг або помер, або кудись виїхав.

Тільки непосидючі зграйки дітлахів обережно зазирали через паркан, сподіваючись побачити таємничого чародія. Деякі сміливці навіть навшпиньках підбігали до масивних дверей, аби підслухати, чи є там хтось. Проте, хоч як вони вслухалися, намагаючись упіймати звуки страшних обрядів із перетворення дітей на жаб чи тарганів, усе було марно - за дверима панувала тиша.

Саме цим магічним перетворенням матері часто лякали неслухняних дітей: «Будеш бешкетувати - чарівник перетворить тебе на жабу або таргана!». Але діти лише сміялися й тішилися з таких погроз, адже, окрім густої кропиви, у садку чарівника не було нічого страшного.

Та одного дня вікна вежі раптом спалахнули світлом, а з комина пішов густий дим. Цілу ніч моторошні крики лунали звідти на всю околицю. Жахливі звуки налякали навіть птахів, які звили гнізда на яблунях: вони кружляли над садом і тривожно кричали. Стривожені мешканці сусідніх вулиць виходили на ґанки й розгублено питали один в одного: «Що ж там сталося?»

Башта чарівника… Там хтось є, там щось відбувається, - шепотів один сусід. - Ох, недобрий знак, недобрий… - похитував головою інший. - Біда буде. - Кінець світу настане, - урочисто мовив третій. - Так мені баба казала: як чарівник вийде з башти - одразу кінець світу прийде. От і прийшов наш час.

Гомону було багато, та ніхто не наважився підійти ближче й зазирнути, що ж там діється. - А справді, що ж там відбувалося? Який то гармидер і чудасія?

Зараз я вам розповім, як усе було насправді, і які таємничі події трапилися тієї ночі у містечку, саме в башті чарівника.

Там уже давно мешкав чарівник на ім’я Альдеран Оріон фон Фіндіус, ім’я величне й гідне того, хто присвятив життя вивченню зірок і місяця. Було б дивно, якби такого поважного мага звали, скажімо, Микола Васильович чи Ігор Петрович. Можливо, й існують чарівники з такими іменами, але вони надто потайні, і ми про них майже нічого не знаємо.

Колись, у часи молодості, друзі називали його просто Фонфін, щоб не вимовляти довге ім’я. Так і ми будемо називати його у нашій правдивій розповіді.

Чарівник Фонфін давно закрив двері своєї башти особливим чаклунством, аби ніхто не заважав йому вивчати таємниці магії й рахувати зорі крізь величезний телескоп. Щоночі він уважно споглядав небесні світила, відстежував місяць - чи не з’явилися на ньому нові плями, - і намагався відшукати інших чарівників та магів, які, без сумніву, мали жити на далеких планетах і зорях. Одним словом, він шукав собі друзів у космосі.

Чому ж він не шукав їх у містечку? Бо вважав: не личить мудрому й поважному магові товаришувати з простими людьми, котрі не знають жодного заклинання й ніколи не читали книг про чародійство.

Так і було: чарівник Фонфін - пихатий та зарозумілий. «Навіщо мені друзі серед тих дурнів? - думав він. - Запитай хоч одного, скільки він знає магічних символів, потрібних для чародійства?»

І сам собі відповідав: -Ніхто нічого не знає. Вони тільки й уміють, що розважатися, співати та дивитися телевізор.

А тоді заспокоював себе іншою думкою: - Я ж могутній чарівник! Скоро відкрию всі таємниці всесвіту й знайду таких самих друзів-чарівників. Ми будемо сміятися над дурними містянами.

Щоночі він переконував себе: - Тоді вони самі шукатимуть моєї прихильності та прихильності моїх друзів. Але навіщо мені ті прості земляки?

І знову, ніч у ніч, він вдивлявся у телескоп, шукаючи серед зірок не лише таємниці, а й уявних товаришів.

Так і було того вечора: Фонфін прокинувся під вечір, умився й повечеряв. А вечеряють чарівники, щоб ви знали, зовсім не так, як прості люди. Кожен поважний маг має велику кулінарну книгу з описами й малюнками найсмачніших страв світу. І варто йому зголодніти - він вириває аркуш із малюнком і з’їдає його. Так стає ситим. Чи смачно жувати папір? Напевне, ні. Живіт потім болить. Але пихаті й зазнайкуваті чарівники вважають, що саме так і личить їм вечеряти та снідати.

Отож Фонфін зжував аркуш із намальованими макаронами з сиром та морозивом на десерт. Скривився й буркнув: - Не така вже й та італійська кухня смачна… Папір сьогодні якийсь цупкий.

Та часу на нарікання не було: він витер скельце телескопа носовичком і вже хотів розпочати пошуки друзів на інших планетах. І раптом = дивні звуки стривожили його. У завжди тихій вежі щось зашурхотіло: біля дверей хтось шкребся й стиха попискував.

- То ті бісові дітиська!  страшно закричав Фонфін, надув щоки й почервонів. - Знову якусь біду на мою голову придумали! Ух, я вас зараз усіх у жаб перетворю! Будете жити в гидкому болоті й їсти жабуриння!

- Ідіть геть!  репетував він. - Страшне покарання вас чекає, я викликаю демона! - Хо-хо! Я викличу демона, який вас пожере: відкусить ваші вуха, засмажить ваші язики, якими ви мене ображали, і буде хрумтіти вашими тоненькими ручками!

Маленький та худенький Фонфін розчервонівся, кричав так голосно, що аж захрип. І вже тільки шепотів, задихаючись від власної злості: - Ну стривайте… Я вам віддячу за всі роки образ, коли ви не хотіли зі мною дружити й визнавати, що я найгарніший і найрозумніший чарівник у світі…