1

Єва готувалася зустрічати Новий рік із найкращим другом усіх одинаків – телевізором. Плазмовим красенем із діагоналлю 60 дюймів. Були в нього конкуренти: маркетологиня Катя запрошувала на вечірку до елітного клубу, а веб-майстер Йося, як і щороку, кликав усіх знайомих до себе на Балі.

Але їй уперше за багато років не хотілося ані гучної музики, ані безглуздих балачок, ані дорожніх пригод.

Вона б залюбки навідалася до Насті. Спитала б у старшого Мишка, як його курси програмування. Подарувала б середній Зорянці ляльку в картатих панчохах. І до нестями б, мабуть, затискала Петрика-молодшого… Але вразлива подруга навряд чи колись пробачить їй ту жахливу маячню, що Єва наговорила. А старший Петрик узагалі ніколи більше не дозволить їй наближатися до його Руденької. Він може. Кам’яна стіна, що тут скажеш. І обидва будуть праві. Адже Настуся дійсно все зробила правильно: батько знайшов сина, а син – батька.

Єва переодяглася в улюблену піжаму, що кур’єр приніс із хімчистки, забралася під плед. Обклалася засохлими вафлями й паперовими носовичками і налаштувалася заснути посеред безглуздої новорічної стрічки, не дочекавшись неправдоподібного «гепі енду».

 – Цьох-цьох-цьох! – це у фільмі хтось подзвонив у двері, і сполошена героїня побігла відчиняти.

 –  Цьох-цьох-цьох! – нервував дзвоник і далі, хоча героїня вже впустила гостей.

«Може, це в мене?» – недбало подумала Єва і помотала головою. Радше в сусідів, у них там гамірно.

 – Цьох-цьох-цьох, – Єві довелося визнати, що дзвонили саме до неї. Вона неохоче вибралася з-під пледу, уламків вафель і зіжмаканих, схожих на сніжки, носовичків, по дорозі відсахнулася від власного відображення у дзеркалі, і двічі клацнула дверним замком.

  – Аля, моя сестра, сказала, – почав з порога засніжений Атлант, – що до нас заходила одна чарівна білявка… із не менш чарівними ласощами…

Окуляри спітніли з морозу, але Артем не мав змоги їх протерти, бо руки тримали якийсь пакунок. Єва ж невідривно дивилася трохи нижче – в сині променисті очі, що сяяли не гірше за бенгальські вогники.

 – Ми одразу впізнали, що то були ви, – всміхнувся засліплений Артем. – Але через Алю ви подумали, що переплутали адресу, тож ми вирішили нанести вам зворотній візит – загладити, так би мовити, провину…

Єва стягувала з Любчика шапку та тугі чоботи, притискала його до себе, вішала куртки, знову пригортала малого, знову жахалася свого відображення у дзеркалі та миттєво про те забувала.

 – Ми спитали у вашої подруги, чим вас можна потішити, – Атлант у святковому светрі опустив на стіл важелезний пакунок. – І вона доповіла, що ви обожнюєте качку, запечену з мандаринами, але у вас начебто зовсім немає духовки…

 – Зовсім, – підтвердила Єва.

 – …Тож ми вирішили приготувати її для вас.

Вони переносили стіл до вітальні, розкладали фрукти та інші страви – окрім качки, Артем із Любчиком принесли цілий пакет пахких наїдків. Певно, Любчик натякнув татові, що від Єви пишного застілля чекати марно.

 – То он що роблять чоловіки з такими руками, – всміхнулася Єва, коли черговий ласий шматочок качки розтанув у роті. – Ви шеф? Шеф-кухар?

 – Я? – спалахнув Артем. – О ні-ні. Я усього-но ювелір. Працюю на себе, майстерня за крок від дому, тож я завжди поруч, коли потрібно Любомиру. Ну а куховаримо ми з ним виключно для своїх.

«Для своїх!» – Єва розчулено поласувала делікатесними словами, не гіршими за печену качку.

Вони ще бігали в цілодобовий супермаркет кілька разів, то за хлібом, що як завжди розгребли (і Єва пообіцяла собі навчитися його пекти, щойно в неї з’явиться духовка), то за соком, бо Любчик ніяк не міг напитися, то за хлопавками, без яких дитина навідріз відмовлялася святкувати.

– Ледь не забув, – ляснув себе по чолу Артем, виловлюючи з-під пледа крихти засохлих вафель і відправляючи їх до рота. – Ваша подруга просила передати, що страшно шкодує про свої слова і що завжди чекає на вас у гості.

«От би тепер до Наськи разом з оцими двома», – замружила очі Єва. У цей момент годинник у телевізорі урочисто закінчив зворотній відлік до Нового року.

***

Єва вкладала Любчика у себе в спальні. Здалеку лунав стишений дзвін – Артем прибирав посуд зі столу. За вікном раз по раз вибухали салюти, сусіди горланисто вітали один одного зі святом і, плутаючи слова, вигукували щедрівки.

 – А знаєш, як я збагнув, що саме ти будеш моя мама? – пробурмотів Любчик майже крізь сон.

  – Як? – здивувалася Єва.

 – Тільки моя мама могла прийти до кафе у такій піжамі.