5

Наступними днями Єва раз-у-раз набирала номер соціальної служби, але дочекавшись гудків, одразу скидала виклик.

 – Я вкрала дитину, – казала Єва сама до себе, дивлячись ночами у стелю. – Мені гаплик.

Удень же думати про свою законослухняність Єві бракувало часу. З другої спроби вона все ж таки зварила їстівний борщ. На прозорому бульйоні, із золотистою цибулею та без жодного присмаку мобільних девайсів. Результат настільки вразив Євині смакові рецептори, що вона незчулася, як проковтнула три порції. Любчик подужав лише одну, але заявив, що у Єви талант, тож тепер черга сирничків. За сирничками довелося підкорювати деруни, оладки та млинці, і з тих пір у Євиній оселі надійно вгніздилися сода і столовий оцет.

У чергові вихідні Єва видихнула – поки соціальні служби відпочивають, можна не телефонувати туди з чистою совістю.

У суботу Любчик умовив Єву на новорічний шопінг. Вони міряли звірині маски та смішні картонні окуляри, жбурлялися один в одного мішурою, обмотувалися електричними гірляндами та вивезли з торгівельного центру тонну святкового непотребу.

Усю неділю вони простирчали на ковзанці, тож додому повернулися аж під вечір. Виснажені й розпашілі, вони влаштували на розкладеному дивані лежбище морських котиків і майже поснули, коли хтось подзвонив у домофон.

 – Я від вашої подруги Анастасії, – повідомив густий чоловічий голос. Єва тремким пальцем натиснула на кнопку, дочекалася відлуння кроків у коридорі та прочинила двері. За ними стояв Атлант. Так принаймні здалося Єві – прибулець заледве не підпирав крутими плечима стелю.

 – Я Артем, – зашарілий гість блиснув окулярами. – Дозволите зайти?

Єва позадкувала, майже впевнена, що Атлант застрягне у дверному отворі.

 – Вибачте, Євгеніє, за пізній візит, – Артем нервово потер важке підборіддя, але у двері пройшов. – Я намагався вам додзвонитися, але, певно, там помилка у номері. Його мені дала ваша подруга, і адресу теж…

Єва похолола від зловісного передчуття:

 – Хто ви?

 – Я тато, – Атлант сутужно зітхнув. – Тато Любомира.

Усе всередині Єви обірвалося, як обривається подеколи мотузка під вагою білизни. Прищіпки ще тримають білизну з останніх сил, але ані просохнути, ані навіть зберегти чистоту білизні вже не судилося.

 – Він казав, що у нього немає тата, – процідила Єва, зіщулившись і схрестивши руки на грудях.

 – Ти правда так сказав? – лагідно запитав Артем, дивлячись за спину Єви. Єва рвучко розвернулася всім корпусом: Любчик стояв у дверях вітальні.

 – Я не казав, – хлопчик опустив голову низько-низько.

 – Як це не казав?! – скрикнула Єва. Їй здалося, що всі навколо її розігрують. – Казав! Казав!

Любчик помотав головою.

 – То в тебе, мабуть, і мама є, – очі Єви палахнули зеленим. – Навіщо ти все це вигадав? Це якийсь прикол? Для тебе це просто гра?

На мить вона забула, що розмовляє з п’ятирічним хлопцем, і наче сама перетворилася на маленьку ображену дівчинку.

 – У мене правда немає мами, – з очей Любчика горохом сипнули сльози. – У мене правда ніколи її не було!!!

Тато кинувся обіймати й утішати сина, а Єва, почуваючись незугарною й зайвою, крізь туман зруйнованих ілюзій попливла на кухню – ставити чай, як і належить ґречній господині.