Жив-був на високому небі маленький, теплий промінчик. Його звали Золотусь. Він прокидався дуже рано, коли малята ще солодкі сни бачили у своїх ліжечках. Золотусь щоранку вистрибував із затишної ковдри і стриб-стриб по небу! Тук-тук-тук у віконце: "Прокидайся, сонечко встало, час посміхнутися!".
Якось Золотусь зустрів білу-білу Хмаринку. Вона була м'якенька, як баранчик, і схожа на велику порцію солодкого морозива.
- Хмаринко, ти така м'яка, можна я до тебе пригорнуся? - запитав промінчик.
- Звичайно, Золотусю, мені сумно одній пливти, пограйся зі мною, - відповіла пухнаста гостя.
І почали вони гратися в хованки. Хмаринка закривала сонечко: "Ку-ку!", а потім розступалася: "А ось і я!". Малята на землі сміялися і плескали в долоньки.
Згодом прийшов вечір. На небі з’явилися м'які зірочки, схожі на маленькі ліхтарики. Хмаринка вкрила небо ніжною ковдрою і промовила: "Час спатоньки".
Золотусь схилив голову на м'який бік своєї подруги і заплющив оченята.
Баю-бай, сонечко лягає спати, і маленькі оченята теж заплющуються.
Солодких снів.