•❄༄•❄•༄•. ГОЛОС З МИНУЛОГО. •❄༄•❄•༄•

•❄༄•❄•༄•❄•❄༄ •❄༄•❄•༄•❄

Ніч була холодною, і коли Олена вже засинала, їй здалося, що почула, як сніг тихо падає на землю, м’яко стукаючи об скло. Вона відчувала, як кошеня моститься біля її боків, гріючи її теплою шерстю. Відкривши очі, вона побачила, як маленький пухнастик підібгав лапки і дивився на неї своїми блискучими очима.

— Слухай, мені тут холодно. Можна я з тобою посплю? — раптом прозвучав тоненький голосок.

Олена широко розкрила очі й підвелася на ліктях.

— Що? — вигукнула вона, хапаючи ковдру. — Ти… Ти розмовляєш?!

Кошеня невдоволено потягнулося, ніби нічого дивного не сталося, і подивилося на неї з легкою усмішкою в очах.

— Що тут дивного, Оленко? — спокійно сказало воно. — Хіба ти мене не впізнала?

— Впізнала? — перепитала вона, ледве знаходячи слова. — Як я можу впізнати… говорюче кошеня?!

Кошеня перевернулося на спину, потягуючись, і муркнуло:

— Ну, звісно, я ж Сніжок. Ти ж сама так мене назвала, пам’ятаєш? Це було, коли тобі було вісім. Тоді ти зустріла мене в дворі й сказала, що я такий білий і пухнастий, як перший сніг.

Олена застигла. Сніжок? Її дитячий друг, біле кошеня, яке вона знайшла і принесла додому, коли була ще дитиною? Це ж неможливо.

— Але… Ти не міг… Це все неправда… Ти не міг говорити! Ти навіть… Ти ж давно зник, — прошепотіла вона.

Кошеня хитнуло головою й сіло прямо перед нею.

— Ну, я тут, правда? І в тебе є шанс щось змінити. Ти загубила віру в дива, Оленко. Але ми зараз це виправимо.

Олена відчувала, як холод і тепло одночасно наповнюють її тіло. Вона хотіла запитати щось ще, але раптом кімната почала обертатися, світло в вікнах замерехтіло, і вона відчула, як її занурює в щось невідоме. Кошеня мовчки стрибнуло їй на коліна, торкнулося носиком її руки, і світ навколо розчинився в білому сяйві...

Коли світ навколо заспокоївся, Олена зрозуміла, що більше не в своїй кімнаті. Вона опинилася на засніженій вулиці, яку здавалося, знала до болю. Сніг ніжно падав, кружляючи у світлі ліхтарів, а повітря пахло димом від багать, що тліли в печах.

Олена здивовано озирнулася. Це було її дитинство. Її рідний двір, той самий, де вони з татом гралися у сніжки і прикрашали ялинку. Але тепер все виглядало по-іншому: кольори були яскравішими, повітря — теплішим, а серце — важким від ностальгії.

— Це неможливо… — прошепотіла вона, хапаючись за груди.

— Звісно, можливо, — муркнув Сніжок, стрибнувши їй на плече. — Ти думала, дива закінчуються, коли ми дорослішаємо? Ні, Оленко, вони просто ховаються, чекаючи, коли ти знову їх знайдеш.

Раптом вона почула знайомий сміх. Повернувши голову, побачила маленьку дівчинку, що бігла до великої снігової гірки. Це була вона сама, зовсім мала, з червоними щоками і сяючими очима. За нею йшла мама, несучи коробку з прикрасами.

— Дивись уважно, — промовив Сніжок. — Ти забула, як це було насправді.

Маленька Оленка підскочила до мами й потягнула її за руку.

— Мамусю, давай прикрашати ялинку!

— Спершу треба обрати місце для зірки, — відповіла мама, з усмішкою ставлячи коробку на стіл. — А ти поки можеш почати вішати сніжинки.

— Сніжинки! Я виберу найкращі! — вигукнула дівчинка й побігла до хати за ними.

Олена застигла, дивлячись на цю сцену. Її мама, така молода, з блискучими очима і втомленою, але щирою усмішкою, ретельно розкладала іграшки. Вона говорила з малою Оленкою, жартувала, а коли дівчинка не бачила, обережно витирала сльози.

— Вона завжди намагалася зробити для тебе свято, навіть тоді, коли їй було важко, — сказав Сніжок, притискаючись до її шиї. — Але ти це не помічала.

Олена відчула, як серце стискається. Вона пам’ятала ці моменти, але зовсім по-іншому. Їй здавалося, що свято завжди було чарівним само собою, але тепер вона бачила, хто створював цю магію.

Вона простягнула руку, ніби хотіла доторкнутися до своєї мами, але все знову почало мерехтіти. Її занурило в інший момент — вона стояла в своїй кімнаті, прикрашаючи ялинку з татом. Він піднімав її на руки, щоб вона могла поставити зірку, а потім голосно сміявся, коли вона ненароком його обмазала клеєм із блискітками.

— Це все завжди було для тебе, — сказав Сніжок, який сидів на підвіконні. — Їхня любов і турбота. Вони створювали для тебе дива, навіть коли ти перестала в них вірити.

Олена раптом опинилася в іншому спогаді. Це був її двір, укритий снігом, у новорічну ніч. Їй було 12 років. Вона вибігала з дому, закутана в шарф, із червоним носиком від морозу. На її обличчі застиг вираз тривоги.

— Сніжку! — кричала вона, пробираючись крізь заметіль. — Сніжок, де ти?!

Вона оббігала всі знайомі місця: під ялинкою у дворі, біля лавки, навіть у кущі калини, де він іноді любив ховатися. Але ніде не було її улюбленого білого кота.

Її пошуки тривали годинами. Олена була засмучена, майже у розпачі. Вона вже збиралася повернутися додому, коли побачила сусідських дорослих, які стояли біля ялинки та говорили між собою.

— Всі ці свята — просто казка для дітей, — сказала одна жінка, махнувши рукою. — Ніякого Діда Мороза не існує.

— Ага, і чудес теж немає, — підтримав її чоловік. — Це все вигадки для малечі.

Маленька Олена застигла, почувши ці слова. Вона не могла повірити своїм вухам. Її серце стиснулося. "Як це — не існує? Як це — немає чудес?"

Тієї ночі вона повернулася додому засмучена і спустошена. Її улюблений Сніжок зник, а разом із ним ніби зникло і все те диво, у яке вона завжди вірила.