•❄༄•❄•༄• ВТРАЧЕНІ ЧУДЕСА. •❄༄•❄•༄•

❄༄•❄•༄•❄•❄༄ •❄༄•❄•༄•❄

Однак усе змінилося. З кожним роком Олена ставала дедалі більш замкнутою, особливо взимку. Радість, яку вона колись відчувала від новорічних свят, зникла. Вона відмовлялася від ялинок, гірлянд і навіть думки про подарунки. Замість веселих вогників у її домі запанувала тиша й холод.

Коли в її житті з'явився Ігор, він спершу не розумів, чому Олена так реагує на свята. Ігор був людиною, для якої Новий рік - це сімейний затишок, сміх і спогади про дитинство. Він намагався подарувати Олені хоча б крихту святкового настрою: приносив ялинкові прикраси, пропонував разом подивитися новорічні фільми чи приготувати особливу вечерю. Але все це наштовхувалося на її байдужість і холод.

Щороку, коли наближалася зима, між ними виникала напруга. Усе було добре, поки не наставала пора новорічних свят. Ігор бачив, як Олена закривається в собі, і намагався зрозуміти, що стоїть за її мовчанням. Але вона уникала розмов про це, не дозволяючи йому заглибитися в її внутрішній світ.

—Що за дитячі вигадки? - сказала Олена, кидаючи холодний погляд на Ігоря. Її голос був твердий і безжальний. - Ніяких чудес більше не буде.

Ігор мовчки дивився на неї, не знаючи, що відповісти. З кожним роком йому ставало все важче зрозуміти її. Він був вихований в родині, де Новий рік завжди був особливим святом. І тепер, коли він намагався принести це тепло в їхній дім, Олена відштовхувала його.

—Олено, я розумію, що ти пережила біль, але ці свята не мають бути про минуле. Вони для нас, для того, щоб разом радіти, - сказав він тихо, намагаючись донести свої почуття. - Я хочу, щоб ти хоча б трішки повірила, навіть якщо це складно.

Олена дивилася в порожнечу, не відповідаючи.

—Не хочу, - ледве чутно відповіла вона, зібравшись із силами, щоб не зламатися. - Я не потребую свят, не хочу твоїх вигадок.

Ігор заплющив очі, відчуваючи біль від її слів. Він знав, що не змінить її рішення словами, але вирішив спробувати інакше.

Він вийшов з кімнати й повернувся через кілька хвилин з маленькою коробочкою. Олена подивилася на неї без особливого інтересу, але все ж таки відкрила.

В коробці було кошеня - пухнасте, з маленькою червоною шапочкою. Його великі зелені очі виглядали так, ніби воно було готове стати частиною їхнього світу.

—Це для тебе, - сказав Ігор, намагаючись усміхнутися. - Можливо, це мале чудо зможе хоча б трохи принести тобі радість.

Олена подивилася на кошеня і відчула, як холод в серці стає ще сильнішим. Вона поставила коробку на стіл, не піднімаючи погляду.

—Я не хочу цього, Ігор, - сказала вона різко. - Ти не розумієш. Я не вірю в ці святкові ілюзії.

Ігор зробив крок назад, розчарований її відчуженням. Але він не здавався.

—Ти можеш не вірити в чудеса, Олено, але я вірю, - сказав він, намагаючись зберегти спокій. - І я буду поруч, навіть якщо ти зараз не готова це прийняти.

Він обернувся і пішов до дверей, залишаючи її саму з кошеням, яке тихо муркотіло, намагаючись розтопити лід у її серці.

Олена залишилась одна, зняла з кошеняти шапочку і накрила його ковдрою на підлозі. Кошеня тихенько муркотіло в коробці, а вона, відчуваючи важкість у грудях, лежала в тиші, занурена в свої тяжкі думки. Кожен спогад приносив біль, але їй не було сили змінити це. Кошеня продовжувало муркотіти, а Олена все більше поглиблювалась у свою внутрішню порожнечу, поки, нарешті, її свідомість не відпустила, і вона провалилася в сон.