22.09

Мені сьогодні треба було десь поплакати.

Так, щоб ніхто не питав, що сталося.

Тому я пішла на цвинтар.

До Мані.

Є дні, коли моє життя завмирає.

Зараз це лише спогади.

Гіркі.

Я ніколи і нікому про них не розповідаю.

І не буду.

Вони мої.

Я поставила на могилу Мані два яблука і грушку.

Сіла на лавку.

Закрила очі.

Спогади...

Не знаю, скільки я так просиділа.

Може, десять хвилин.

Може, годину.

Тут ніхто не заспокоював.

Не казав, що все буде добре.

Я витерла обличчя долонями.

— Дякую, Маню, що дала побути тут.

А баба Ганька копала моркву.

Знову пів гектара, мабуть.

— Бабо, нащо стільки моркви?

— Як це нашо? Це гроші.

— Ви що, її на базар повезете?

— Ага, повезу. Надю, мені сімдесят шість років. Де я, а де базар?

— Ну то як ви збираєтеся получити гроші за неї? Новою поштою відправляти будете?

Баба Ганька сіла на землю.

Подивилася на мене як на дурнувату.

— Заготовач приїде.

— Хто?

— Заготовач.

— Куди?

— Сюди.

— По моркву?

— Нє, Надю. По мене.

Понятно.

— А звідки він знає, що у вас морква?

— Стьопа сказав.

Конечно.

Стьопа-інтернет.

Я вже про нього забула.

— І почому бере?

Баба Ганька назвала ціну.

Я присіла біля неї.

— І скільки тут тої моркви?

— Викопаємо — побачимо.

Викопаємо.

Мені зразу не сподобалося це слово.

— Бабо Ганько, я просто спитала.

— Я чую.

— Я не казала, що буду копати.

— А я тебе й не просила.

Вона простягнула мені другі вила.

От зараза.

Ну блін.

Якого дідька мене понесло через бабин город.

Мала годину вільного часу.

Могла просто полежати.

Тепер копаю бабину моркву.

О.

Коза.

Примітила, що я тут.

І відразу до моркви.

— Тьопа!!!

— Надю, гони її, бо вона зара половину згрезе.

— А чого я?

— Бо твоя коза.

— Вона не моя!

— То скажи їй.

— Тьопо! Пішла звідси!

Тьопа навіть не глянула.

Вхопила моркву за гичку.

Потягнула.

Морква не піддалася.

Тьопа теж.

— Бабо Ганько, вона вам помагає копати.

— Я зара вам обом поможу.

Я кинула вила.

— Тьопа!

Вона таки витягнула морквину.

Здорову.

Блін.

У баби Ганьки навіть морква ненормальна.

Тьопа побігла.

Я за нею.

— Стій, зараза рогата!

— Надю, моркву забери!

— Я спочатку козу заберу!

— Коза нікуди не дінеться!

Логічно.

Я зупинилася.

Підняла моркву.

Тьопа теж зупинилася.

Подивилася на мене.

— Навіть не думай.

Подумала.

І побігла назад.

До моркви.

— Бабо Ганько!

— Шо?

— Я передумала. Я додому.

— Моркву докопаємо — підеш.

Ну конечно.

Мені ніяк не давала спокою одна мисля.

— Бабо, а нащо ви стільки всього садите? Могли б просто відпочивати на пенсії.

— Ага. Я ж депутат Верховної Ради. І в мене пенсія сто тисяч.

Я встала.

— Ви депутат?

— Боже!

— Чо ви божаєте?

— Де ти бачила депутатів рачки на городі?

Ну да.

Дурне питання було.

— Ну а якщо серйозно?

— А я серйозно.

— Ви ж самі сказали, що морква — це гроші.

— Ну.

— Картоплі ми накопали, наче на весь район. Моркви он скільки. Ще буряки у вас. Капуста. Ви це все самі не з'їсте.

— Не з'їм.

— То нащо?

Баба Ганька витягнула ще одну морквину.

Обтрусила землю.

— А за шо я зимою жити буду?

Я замовкла.

— Пенсія є, — продовжила вона. — Світло заплати. Дрова купи. Лікарство купи. Їсти тоже треба.

— А город?

— А город мене годує.

І знову взялася копати.

Я постояла.

Потім теж нагнулася за вилами.

Понятно.

Морква — це гроші.

Не образно.

Реально гроші.

Морква закінчилася.

...почалися буряки.

— Нє, ми так не договарювалися. Тільки морква.

— Що там того бурячка.

— Нуда. Звідси і аж до ставка. Шо більше днів не буде.

— Дощі передають. Тре викопати.

— Бабо Ганько, мені ще сливки рвати і грушки збирати.

— Я поможу.

Ну це капець.

Не баба, а гіпнотизер.

От ніби всі поняли один одного, але я все рівно стою рачки в баби на городі.

Тільки Тьопа з високо задертою мордою сидить на купі моркви.

Дощ почався вночі.

Тихий.

Зранку було зябко.

Тьопа спала у своєму єврохлівці біля панорамного вікна.

Значить, справді холодно.

А в хаті не відчувалося.

Мабуть, вікна і двері справді тримають тепло.

Я зайнялася варенням.

І тут до мене дійшло, що я не знаю, чи торгувала Маня в дощ.

Ну гроші мені, канєшно, треба.

Але ж холодіна.

Хто буде купляти в дощ?

Багато не брала.

По кілька баночок різного варення і піввідра сливок.

На СТО було людно.

Я вже видихнула.

Хтось все-таки тай підійде.

Тьопа змерзла.

Залізла під прилавок і притулилася до моїх ніг.

А шо?

І мені тепло.

Стьопа.

— Надю, може, варто було сьогодні вдома залишитися?

— Не знаю. Може, щось вторгую.

— Простигнеш.

— Я ніби тепло вдягнулася.

— Я тобі чаю принесу гарячого.

І пішов.

Зупинилася маршрутка.

Дихаю.

— Доброго дня.

— Доброго.

— Вишневе є?

— Є.

— Дві банки дайте.

— Ви навіть пробувати не будете?

— Я вже брала.