21.09

Три тижні тому в мене туалет був надворі.

А сьогодні я стояла у новій ванній і втретє спускала воду в унітазі.

— Надю...

— Шо?

— Воду шкода.

— Три тижні тому в мене туалет був надворі. Дай мені насолодитися.

Ваня заржав.

Всьо.

Мій ремонт нарешті завершився.

Я не вірю своїм очам.

Три тижні мук.

Гори сміття.

Пилюка по всій хаті.

Перекопане подвір'я.

Але воно того вартувало.

Нові вікна.

Нові двері.

Піч.

Вода в хаті.

Ванна кімната.

Туалет.

Люди.

Туалет у хаті.

Я вийшла у двір.

Канаву закопали.

Землю розрівняли.

Навіть сміття зібрали.

Посеред подвір'я стояла Тьопа.

Дивилася на все це.

Мовчки.

Мені зразу не сподобалося.

— Тьопо.

Вона глянула на мене.

— Навіть не думай.

— Бе-е-е.

— Я серйозно. Три тижні люди робили.

Тьопа опустила голову.

Понюхала свіжо розрівняну землю.

— Нє.

Копнула копитом.

— ТЬОПО!

І поскакала.

Через усе подвір'я.

По свіжій землі.

Залишаючи за собою ямки.

Я закрила очі.

— Заберіть її хтось.

— Вона ж твоя.

— Вона не моя.

Хлопці заржали.

От і прийняла роботу.

Я поставила варити варення.

А сама взялася мити нові вікна, двері.

Та взагалі все підряд.

Я тішилася, як мала дитина.

Бо тепер половина моєї хати виглядала як квартира.

Кухня з великим, майже панорамним вікном.

Маленька затишна спальня.

І моя радість — ванна.

Правда, там замість ванни всього-на-всього душ.

Але тепер я буду митися в хаті.

А не в балії.

Люди, ви навіть не уявляєте, яке це щастя.

Тьопа стояла у дверях ванної.

— Бе?

— О нє, дорогуша.

— Бе?

— Ти спиш у своїй хаті, а я у своїй.

Вона зайшла.

— Тьопо.

Ще крок.

— Навіть не думай.

— Бе-е-е.

— Хочеш, я тобі подушку дам?

— Бе-е-е.

— Не придурюйся.

Вона понюхала душ.

Потім унітаз.

Потім відро.

— Тьопо, ти вже все побачила?

— Бе.

— На вихід.

Не вийшла.

Я взяла її за ріг.

— Ходім.

Вперлася.

— Ти серйозно?

Вперлася ще сильніше.

— Це моя ванна.

— Бе-е-е.

— У тебе є єврохлів.

— Бе.

— З панорамним вікном.

Мовчить.

— Між іншим, у тебе житлові умови кращі, ніж у половини хутора.

Тьопа дивилася на мене.

— Нє. Навіть не починай. У душі ти митися не будеш.

І чого я взагалі з нею спорю?

Це коза.

Не моя.

До речі.

Оглядини ремонту призначили на неділю.

Я насмажила картоплі, зробила салат, нарізала ковбаси.

Баба Ганька принесла мені в подарунок нову ковдру.

— На.

— Це мені?

— Нє, Тьопі.

— Бабо Ганько...

— Бери вже.

Взяла.

Дід Микола приніс три літри вина.

Не пляшку.

Три літри.

— Діду, ми що святкуємо?

— Ремонт.

— А три літри нашо?

— А раптом ремонт добрий.

Понятно.

Баба Лізка принесла нові рушники для моєї ванни.

Красиві.

Білі, з вишитими квітами.

— Лізко, нащо?

— Треба.

От у них на хуторі все пояснюється одним словом.

Треба.

І всьо.

Баба Ганька ковдру — треба.

Баба Лізка рушники — треба.

Дід Микола три літри вина...

Тут я не впевнена.

Але, мабуть, теж треба.

Першою на оглядини пішла баба Ганька.

Конечно.

Відкрила двері у ванну.

Зайшла.

Подивилася на душ.

На унітаз.

На раковину.

Я стояла у дверях.

Чекала.

— Ну?

— Шо «ну»?

— Ви три тижні розказували, шо туалет у хаті не треба.

— І зараз кажу.

— А чого тоді так довго дивитеся?

— Перевіряю.

— Шо?

— Як зробили.

— І?

Баба Ганька відкрила кран.

Закрила.

Відкрила душ.

— Бабо Ганько!

— Та я чуть-чуть.

Потім натиснула злив.

Я мовчала.

— Нормально, — сказала вона.

О.

Все.

Мій ремонт офіційно прийнятий.

Бо якщо баба Ганька сказала «нормально» — це, я так розумію, найвища оцінка на цьому хуторі.

Ми накрили стіл у хаті.

А де ж нам ремонт обмивати, як не в хаті.

Тьопа до хати не пішла.

Вляглася на доріжці перед порогом.

Як охорона.

— Ну, вип'ємо за твій ремонт, Надю.

Дід Микола налив усім вина і першим перехилив чарку.

Баби не відставали.

Я теж.

От як варення згорить, буде мені вино.

— Ми так переживали, Надю. Ти пів хати розвалила.

Лізка така смішна.

— Але Коля сказав, якщо впаде стеля, то ми тебе до себе заберемо.

— А чо це до вас?

— В мене хата більша, і я сама живу.

Опаньки.

Вони заговорили?

Я подивилася на бабу Ганьку.

Та спокійно їла картоплю.

На бабу Лізку.

Та теж.

— Стоп.

Всі подивилися на мене.

— Ви помирилися?

— Хто? — спитала баба Ганька.

— Ви.

— З ким?

— З бабою Лізкою.

Баба Ганька подивилася на братову.

Баба Лізка на неї.

— А ми сварилися?

Я чуть вином не поперхнулася.

— Ви три роки не розмовляли.

— Ну.

— Шо «ну»?

— Не хотілося.

Я подивилася на діда Миколу.

— Діду.

— А я шо?

— Ви ж казали, що вони не говорять.

— Не говорили.

— А тепер?

— Тепер говорять.

Блін.