20.09

Чарівний сад

Я знову відкрила Манін зошит.

На сторінці були намальовані сливи і груші.

Такі самі, як ростуть у її...

Моєму садку.

Блін.

Я досі плутаюся.

А далі я застигла.

«Оксамитова осінь».

Сливи розділи навпіл та вийми кісточки.

Засип цукром і залиш на ніч.

За ніч слива пустить багато соку.

Вранці злий частину сиропу і залий ним порізані скибочками тверді осінні груші.

Залиш до вечора.

А ввечері поверни груші разом із сиропом до слив і залиш іще на ніч.

Зранку підпалюй вогонь під чанами.

І не забудь секретний інгредієнт.

У марлевий мішечок поклади горіхове листя і всип корицю.

Зав'яжи міцно та опусти в чан.

Першу годину помішуй часто.

Слива густа. Любить пригоріти, тільки відвернешся.

Вари на малому вогні близько трьох годин.

Мішечок витягни.

Слива розійдеться в густе оксамитове пюре.

А груша стане бурштинова і прозора.

Варення на очах густішатиме, аж поки стане схоже на мармелад.

Але такого мармеладу в магазинах не продають.

Розливай гарячим у банки.

Твоя «Оксамитова осінь» тебе ще здивує. І не раз.

На два чани:

6–7 відер почищених слив,
4 відра порізаних груш,
35 кг цукру.

Я перечитала останні три рядки.

Потім ще раз.

Сім відер слив.

Чотири відра груш.

Тридцять п'ять кілограмів цукру.

— Маню...

Подивилася у вікно.

На сливи.

Потім на груші.

Потім на Тьопу.

— Навіть не думай.

— Бе-е-е.

— Я тебе вже знаю. Побачиш відра — зразу почнеш помагати.

Тьопа пожувала губами.

Я знову подивилася в зошит.

«Твоя Оксамитова осінь тебе ще здивує. І не раз».

— От оце мені вже не подобається.

Сливи рвати швидко.

Бо сливи — не вишні.

А грушки ще швидше.

Я повернулася з саду з повними відрами слив.

Баба Ганька робила ревізію мого ремонту.

— От нашо туалет в хаті? Я все життя ходжу надвір.

— Бабо Ганько, це вже прошлий вєк.

— Андрію, я б таке не робила.

— Бабо, це ваша хата?

Тиша.

— От-то-то. Надя все життя прожила у великому місті. Я взагалі не знаю, як вона тут ще живе і не втекла від вас.

— А чого від мене тікати?

Андрій подивився на мене.

Я на Андрія.

— Мовчи, — сказала я.

— Я мовчу.

— От і мовчи.

Баба Ганька фиркнула.

— Понаставляють у хаті туалетів, а потім нюхають.

— Бабо Ганько!

— А шо? Я правду кажу.

— Там каналізація буде.

— Я знаю.

— То шо ви тоді начинаєте?

— Я не начинаю. Я дивлюся.

Понятно.

Ревізія.

Вона нарешті відчепилася від мого туалету і подивилася на відра.

— Сливи?

— Нє. Картопля.

— Не умнічай.

— Ви перша почали.

Баба Ганька підійшла ближче.

— А груші?

— Ще не рвала.

— Чого?

— Бо спочатку сливи.

— Хто сказав?

— Маня.

Баба Ганька замовкла.

От люблю я це.

Скажеш «Маня» — і навіть баба Ганька секунд п'ять не має що сказати.

— Сливи з грушами.

— Добре.

— І горіхове листя.

Баба Ганька підняла на мене очі.

— Нашо?

— А я знаю?

— А ти будеш пхати?

— Буду.

— Чого?

— Бо Маня написала.

— А-а.

І пішла.

От і поговорили.

У мене сьогодні буде на продаж варення, яке можна різати ножем.

Коли я зварила його і гарячим розклала в банки, то навіть не уявляла, що побачу наступного ранку.

Банки залишила на столі.

Тільки накрила покривалом.

А ви вже знаєте, що я зранку снідаю своїм варенням.

Проснулася близько шостої.

Зварила каву.

Відкинула покривало.

І застигла.

У банках був бурштин.

— Бе.

— Я бачу.

— Бе-е-е.

— Тьопа, не нервуй мене.

— Бе-бе.

— Ну ти й зараза. Ти шо не розумієш? Я боюся, що в мене нічого не вдалося.

Тьопа замовкла.

Я взяла банку до рук.

Не повірила своїм очам.

Піднесла до ранкового сонця.

Золотистий бурштин світився зсередини.

Обережно відкрутила банку.

Варення було густим.

Нє.

Не густим.

Воно справді стало схоже на мармелад.

Я взяла ножик і вирізала шматочок просто з банки.

Поклала на тарілку.

Він тримав форму.

— Тьопо...

Коза підійшла ближче.

— Це ж його можна цукровою пудрою посипати.

Подумала.

— І буде майже як рахат-лукум.

Відрізала маленький шматочок.

Спробувала.

Нє.

Не рахат-лукум.

Краще.

Я відрізала ще.

Чисто для перевірки.

Потім ще один.

Бо з першого разу можна помилитися.

Тьопа дивилася на мене.

— Навіть не дивись. Тобі не можна.

— Бе-е-е.

— От заведеш собі сад — будеш варити своє.

Блін.

І як мені тепер пояснити людям, що це варення?

Якщо його можна різати ножем.

Вирішила, що дегустацію зроблю у вигляді кубиків.

Нарізала вдома.

Знайшла на поді велику тарілку з орнаментом.

Витерла від пилюки.

І застигла.

На тарілці були намальовані сливи.

І груші.

Я подивилася на тарілку.

Потім на кубики варення.

Знову на тарілку.

Стоп.

Маня.

Вона робила так само?

Я поставила один кубик посередині.

Потім другий.

Ще кілька.

— Тьопо.

— Бе.

— Мені здається, я нічого нового тут не придумую.

— Бе-е-е.

— От і я про те.

На торги я тягла два відра сливок і відро яблук.