19.09

Я не можу.

Моє подвір'я стало схоже на поле бою.

Андрій і Ваня через усе подвір'я викопали канаву для труб.

Бо криниця аж біля вишні.

Тепер головне — вночі не звалитися в неї.

Скоріш би вже завершити цей ремонт.

Який з'їв усі мої гроші.

Тьопа кожен день по кілька разів скаче через канаву, що мені аж всередині все затерпає.

І чого я за неї так переживаю?

Якщо в неї відсутній інстинкт самозбереження.

Новий день — нова задачка.

Вчора завершили збирати літні сорти яблук.

Здала всю дрібноту, залишила на варення.

Але вже скоро треба буде братися до сливок.

А в кінці саду десять грушок.

Баба Ганька каже — Бера.

Осінні. І, за її словами, на зиму не лежать.

— Бе-е-е-е.

— Блін, Тьопа, я чуть кавою не поперхнулася.

— Бе-е-е-е. Бе. Бе!!!

— Шо ти хоч?

— Бе. Бе. Бе-е-е.

— Ти можеш по-людськи сказати?

— Бе.

— Сама дурна.

Тьопа з пасії стала мені на ногу та штуркнула рогом у плече.

— Ах ти ж зараза.

Я хотіла її також штуркнути, але вона відскочила і побігла в бік льоху.

А я схопила різочку і за нею.

А вона — в льох.

— От дурна коза!

— Бе-е-е-е!!!

Мусила увімкнути світло і піти її звідти виганяти.

Льох — це мій пасивний дохід.

Бо я вам не прочитала дещо із «Чарівного саду».

Маня там написала:

«Продавай три чверті.

А четверту складай до льоху.

Зима довга. Жити треба за шось».

От я і складала.

Кожне четверте варення — сюди.

Спочатку думала: нащо?

А тепер стою і дивлюся.

Вишнева карамель.

Абрикосові таємниці.

Серпанковий липень.

Банка до банки.

Нормально так Маня про мою зиму подумала.

Бо я про неї не думала взагалі.

— Бе-е-е.

— Тьопо, не трогай.

Вона сунула морду під нижню полицю.

— Я сказала — не трогай!

Полізла її відтягувати.

— Ану вилазь звідси, зараза рогата.

Тьопа рвонула вбік.

Я за нею.

Щось хруснуло.

Я завмерла.

Полиця повільно нахилилася.

— Нє-нє-нє-нє...

Банки поїхали.

— Твою ж мать!

Я кинулася їх ловити.

Яким чудом вони не побилися — не знаю.

Частина попадала на нижню полицю.

Частина — на мішки.

Кілька закотилися під стіну.

Я стояла посеред льоху з банкою в руках.

Тьопа — біля сходів.

— Це ти винна.

— Бе.

— Навіть не сперечайся.

Полиця висіла одним боком.

Банки лежали де попало.

Я поставила банку на підлогу і спробувала підняти полицю.

Нє.

Ще раз.

Нє.

— Блін.

Вилізла з льоху.

Андрій і Ваня були десь біля криниці.

Можна покликати їх.

Але вони мені труби тягнуть.

І так ремонт сто років робимо.

Стьопа.

Нє.

Чого зразу Стьопа?

У мене що, інших людей нема?

Я подумала.

Баба Ганька.

Дід Микола.

Баба Лізка.

Тьопа.

Понятно.

Нема.

Погризла нігті.

Посиділа біля варення.

Посиділа біля плити.

Блін.

Це все коза.

Це через неї я маю зараз дзвонити Стьопі.

Набрала.

— Стьопа...

— Надю...

— Стьопа...

— Надю...

— Тут така справа...

— Дай вгадаю: ти спалила хату, загубила документи, пропала коза...

— Якби ж то вона пропала.

— Надю, я трохи зайнятий. Якщо з усього, що я перерахував, нічого не сталося, решта може зачекати.

— Може.

— Ну то я передзвоню.

— Добре.

— Добре.

Я відняла телефон від вуха.

— Стьопа!

— Я тут.

— У мене полиця впала.

Тиша.

— Яка полиця?

— У льосі.

— І?

— І банки.

— Побилися?

— Нє.

— Тоді в чому проблема?

— Вони там лежать.

— Надю...

— І полиця лежить.

— Постав її.

— Не можу.

— Чого?

— Бо вона важка!

Знову тиша.

— А Андрій з Ванею де?

— Працюють.

— Надю, вони в тебе у дворі.

— Я знаю.

— То поклич їх.

— Не хочу.

— Чого?

Я мовчала.

От чого він задає стільки питань?

— Надю?

— Вони зайняті.

— А я, по-твоєму, що роблю?

Блін.

Логічно.

— Я звільнюся — заїду.

— Не треба.

— Добре.

— Стьопо...

— Шо?

— Заїдеш?

Він засміявся.

— Заїду.

Сволота.

І не приїхав.

Я зварила варення.

Переставила банки, які могла.

Два рази спускалася в льох.

Полиця сама не встала.

Понятно.

Погодувала Тьопу.

Сходила подивилася, що роблять Андрій з Ванею.

Ще раз спустилася в льох.

Нє.

Уже вечоріло.

Стьопи не було.

Я не чекала.

Просто констатую факт.

Взагалі не чекала.

Через пів години я йшла на СТО.

Не до Стьопи.

Просто...

Блін.

До Стьопи.

На СТО було тихіше, ніж завжди.

Ворота ангара відкриті.

Я заглянула.

Стьопа стояв на драбині й фарбував стіну.

— Нормально.

Він обернувся.

— О. Надю.

— Ти сказав, що заїдеш.

— Сказав.

— Уже вечір.

Він глянув на вулицю.

— Уже?

— Уже.

— Зараз дороблю.

Я подивилася на стіну.

— Це ти так зайнятий?

— А що?

— Нічого.

От реально нічого.

У мене льох розвалюється.

А він стіни красить.

— Дай пензля.

Стьопа перестав фарбувати.

— Шо?

— Пензля дай.

— Нащо?

— Будемо швидше.

Він подивився на мене.