18.09

Дубно. Базар. Списки.

Стьопа свій список забрав.

От яке.

Я й не дуже поривалася.

Мені хватить три списки з головою.

Хоча мені скребоче.

Невже боїться?

Не хоче зв'язуватися зі мною?

Правильно.

Я ніхто. І звуть мене ніяк.

— Тримай каву.

Я аж здригнулася.

— Стьопо, ти мене налякав.

— А ти витаєш у хмарах.

— І шо?

— Тебе обчистити — раз плюнути. Сумка розстібнута, а ти гави ловиш.

Я глянула на сумку.

Справді розстібнута.

Застібнула.

— Дякую, мамо.

— Будь ласка.

І пішов.

Я залишилася з кавою.

От яке.

Список забрав.

Зате каву приніс.

Почну з баби Ганьки.

І тут я зрозуміла, що таких тривожних, як моя Ганька, багато.

Кругом були черги.

Так, ніби завтра кінець світу.

І ці всі балачки в чергах.

— Ви ж бачили, в Києві в магазинах пусто.

— Там уже склади розтовкли.

— Скоро ціни будуть як у космосі.

— Ой, не кажіть. Біда та й годі.

Я стояла з Ганьчиним списком і слухала.

Цукор — десять кілограмів.

Борошно — десять.

Гречка — п'ять.

Макарони — п'ять.

Олія — п'ять літрів.

Сіль.

Сірники.

Понятно.

Баба Ганька не панікерка.

Баба Ганька просто почала раніше.

Я від одного ларька до другого вже ледве перла торби.

А це ще навіть не всьо куплено.

Повісила свою сумку на шию, а торби — в обидві руки.

Главне доперти це все до машини і не погубити по дорозі.

— Ти це все сама понесеш?

— Нє. Зараз замовлю вантажний вертоліт.

— Понятно.

Забрав дві торби.

Навіть не спитав.

От яке.

— Це вже всьо?

— Це навіть не всьо баби Ганьки. Я ще олію їй не купила.

— А вона що думає, що голод буде?

— Спитай у неї. Ти ж її родич, а не я.

— А в мене таке враження, що тебе удочерили.

Я подивилася на нього.

— В п'ятдесят?

— А що? Ти якраз підходиш. Безпомічна.

— Стьопо...

— Що?

— Віддай каву.

— Ти її вже випила.

Блін.

Він взяв два пакети.

— Куди тепер?

Я розгорнула наступний список.

Ліза + Коля.

Стьопа заглянув через плече.

— Ого.

— Не ого. Мовчи.

— Я мовчу.

— Ти либишся.

— Я завжди такий.

— Цю фразу я вже забрала.

— Тоді поверни.

— Нє.

Стьопа побачив у натовпі якусь гарну молодицю і пішов до неї.

А я хмикнула і пішла в інший бік.

Олію поки не купляла.

Спочатку крупи, цукор і сіль.

А очі все одно шукали його в натовпі.

Це мені вже не подобається.

О ні-ні.

Я на таке не купуюсь.

Мені нікого не треба.

У мене є Тьопа.

І баба Ганька.

І Манин сад.

У мене є своя хата.

Блін.

Чого я зараз оправдуюсь сама перед собою?

Далі я стала в чергу, і знову ці балачки про ціни, про війну і про політику.

Я не люблю говорити про політику.

Особливо в чергах.

Бо ти ще олію не купила, а вже з половиною базару посварилася.

— Ти олію взяла?

— Нє.

— Чого?

— Бо була зайнята.

— Чим?

— Життям своїм.

Він подивився на мене.

— Понятно.

Нічого тобі не понятно.

Я донесла останні пакети з крупами до машини.

Ходити на базар — не моє.

Це я вже поняла, але було пізно.

Купа людей. Шум, гам.

Ти не розумієш, куди йти.

Я взагалі заблукала.

Але Стьопі я про це не розказала.

Бо я уявляю його мордяку.

Тому де я ходила останні пів години з повними руками торбів, уточнювать не буду.

— Ходи, олію купимо.

Я нічо не відповіла.

Пішла слідом.

Нехай веде.

Три банки по п'ять літрів олії.

Знову дотягнули до машини.

Я сіла на землю в траву.

Бобік здох.

Стьопа дивився на мене з висоти свого росту.

— Батарейки сіли?

— Ага.

— Ти все купила?

— Нє.

— Ще шо треба?

— Шкарпетки.

Він помовчав.

— Надю.

— Шо?

— Ми домовлялися.

— Нічого ми не домовлялися. Ти сказав не купувати.

— От і не купуй.

— Не можу.

— Чого?

Я витягнула список.

— Написано.

Він подивився на список.

Потім на мене.

— Ти серйозно?

— Стьопо, я сьогодні купила двадцять кілограмів цукру, купу крупи, сіль і п'ятнадцять літрів олії. Я вже нічого не вирішую. Я просто виконую список.

Він засміявся.

— Вставай.

— Куди?

— По шкарпетки.

Я аж ожила.

— А розмір?

— Надю...

— Я просто питаю.

— Я сам куплю.

— Нє.

— Чого це?

Я підняла список.

— Довірена особа баби Ганьки.

Стьопа закрив очі.

От яке.

Це треба було бачити.

Я з його списком — попереду.

Він — позаду.

— Я проти.

— Я теж.

— Стій.

— Стою.

Бо вже біля прилавка.

— Нам десять пар носків сорок четвертого розміру.

Продавчиня почала викладати перед нами на вибір.

— Може, тобі з котиками купити? Чи з ромашками?

— Надю...

— Шо?

— Нормальні.

— А ці чим ненормальні?

Я підняла чорні з маленькими жовтими качечками.

Стьопа подивився на мене.

Потім на носки.

— Навіть не думай.

Продавчиня засміялася.

— Беріть. Гарні.

— От бачиш.

— Я сказав — ні.

— А баба Ганька сказала — десять пар.

— Вона не казала з качками.

— Вона не уточнила.

— Надю...

Я поклала качок назад.

— Добре. Я ж не звір.

Вибрали чорні. Сірі. Темно-сині.