17.09

— А сіно де? — запитала я.

Жінка показала за хату.

Я пішла дивитися.

Поле.

Просто поле.

— А сіно?
— Он.

Я подивилася ще раз.

— Де?
— Та он же.

Стьопа вже почав либитися.

Мені це не сподобалося.

— Я не бачу.
— Надю, ти сіно бачила коли-небудь?
— Бачила.
— Де?

Я задумалася.

— В інтернеті.

Стьопа зареготав.

Сволота.

Я думала, що в баби Ганьки великий город.

Ви не бачили город її куми.

Капець.

— А де тюки?
— Які тюки? — перепитала кума.
— Ну... сіно. Воно ж має бути такими квадратами.

Тиша.

Стьопа сперся на машину.

— Я зараз помру.
— Чого?
— Квадратами.
— А що?
— Нічого. Продовжуй.

Кума дивилася на мене з цікавістю.

— То пресоване.
— А це?
— Сіно.

Блін.

Знову мене обдурило сільське господарство.

Підійшла кума і вручає мені вила.

Я вже знаю, що таке вила.

Я взяла їх у руки.

Подивилася.

— І що?
— Накладай.
— Куди?
— На причіп.

Я подивилася на причіп.

Потім на сіно.

Потім на вила.

— А можна я заплачу більше?

— Можна, — сказала кума. — Але сіно все одно треба загрузити.

Ну шо.

Беру я ті вила і йду згортати сіно.

Дідько би його побрав.

Ну що, не можна було в якомусь магазині купити це сіно?

Але в якому?

Горну на якусь купу.

Ходжу по колу.

Два рази чуть Стьопу не збила з ніг, а раз чуть вилами не заколола.

— Не так.
— А як?
— Більше бери.
— Я беру скільки можу.
— Ти три травинки взяла.
— Зате які.
— Надю...
— Не нервуй мене. Я перший раз.
— Я бачу.
— І не дивися.
— Я не дивлюся.
— Ти либишся.
— Я завжди такий.

Сволота.

Пів години у мене пішло, щоб згорнути метрів двадцять.

Стьопа обігнав мене і пішов уперед.

Мабуть, побоявся, щоб я його тими вилами таки не заколола.

Коли назбиралося більше двадцяти куп, мене відправили на причіп толочити сіно.

— О, Боже!!!

Це я провалилася в сіно, яке шапкою стало на причепі.

Стьопа і кума заржали.

— Смішно?

Через пів години я була вся в сіні.

Сіно було у волоссі.

За пазухою.

В трусах.

Як воно туди потрапило — окрема загадка.

Я чхнула.

— Будь здорова, — сказав Стьопа.
— Іди в сраку.
— Уже легше. Значить, жива.

Нарешті!!!

Ура!!!!

Сіна повний причіп за гроші, а в трусах безкоштовно повезу додому.

Я сіла на лавку під забором.

Вся в сіні.

Стьопа поряд.

Ганьчина кума винесла нам свіжого молока і домашнього хліба.

Чи то я голодна?

Чи ніколи такого не їла?

Але це була їжа богів.

І тут тобі на.

Дзвонить баба Ганька.

Перевіряє, чи всі її настанови виконані?

— Надю, ти списки не загубила?

Я закрила очі.

— Які списки?
— На базар.
— Бабо Ганько...
— Ганя. Ліза з Колею. Ти. Стьопа.

Я глянула на Стьопу.

— Що? — насторожився він.
— Нічого.
— Надю.
— У тебе все добре.
— Що вона сказала?

Я почала сміятися.

— Виявляється, ти теж готуєшся до зими.
— Я?!
— Ага.
— З якого дива?
— Не знаю. Я теж готуюся.
— Ти хоч знаєш про це?
— Уже знаю.
— А я ні.
— Тепер знаєш.

Я дістала з кишені складені папірці.

Баба Ганька вручила їх мені ще звечора.

Пʼять.

На першому зверху:

Ганя.

Цукор — 10 кг.
Борошно — 10 кг.
Гречка — 5 кг.
Макарони — 5 кг.
Олія — 5 літрів.
Сіль — 5 пачок.
Сірники — 10 коробок.

Нормально.

Якщо світ завалиться, баба Ганька ще місяць цього не помітить.

Другий.

Ліза + Коля.

Майже те саме.

Третій.

Надя.

Я ще тоді намагалася протестувати.

Мені пояснили, що в мене нічого нема.

Після цього мені дозволили більше не ганьбитися.

Четвертий папірець я простягнула Стьопі.

Він прочитав:

Стьопа.

— Це що?
— Твій список.
— Який список?
— Продуктів.
— Я нічого не писав.
— Я теж.

Він почав читати.

Цукор.

Крупа.

Макарони.

Олія.

Тушонка.

Чай.

Шкарпетки.

Стьопа перестав читати.

— Шкарпетки?

Я вже давилася від сміху.

— Баба Ганька сказала, що треба.
— Надю, навіть не думай.
— Що?
— Купувати мені шкарпетки.
— А я й не збиралася.
— Я серйозно.
— Добре.
— Надю.
— Та добре!

Я забрала список.

Перерахувала папірці.

Ганя.

Ліза + Коля.

Надя.

Стьопа.

І Тьопа.

Я глянула на повний причіп.

Понятно.

Тьопа скупилася першою.

Дорогою додому Стьопа почав обурюватися.

Чого це без його спросу вирішують, що йому треба.

— Стьопо, ти чого хочеш від мене? Я ці списки не складала.
— Я ж не маленький хлопчик. Мені п'ятдесят років.
— Мені теж, але я не роблю з цього трагедії.

Він повернув голову.

— Я не про вік.
— А я вже злякалася.
— Надю...
— Що?
— Я сам знаю, що мені купувати.
— От баба Ганька так не думає.
— Мене це не хвилює.
— Тоді скажи їй.

Замовк.

Ага.

Я аж повернулася до нього.

— Що?
— Нічого.
— Кажи.
— Та думаю, який ти сміливий, коли баби Ганьки в машині нема.
— Я її не боюся.
— Конечно.
— Не боюся.
— Я ж нічого не кажу.

Він глянув на мене.

— Ти либишся.
— Я завжди така.
— Це моя фраза.
— Тепер моя.