Вночі я замерзла.
Не так, щоб страшно.
Просто прокинулася о четвертій ранку і зрозуміла, що в мене холодний ніс.
Тьопа спала в хаті.
Я не знаю, як її тепер спровадити. От навчила на свою голову.
Їй добре. У неї є шерсть.
Я натягнула ковдру на голову.
Полежала.
Не помогло.
— Блін.
Встала.
На дворі було темно.
Кінець серпня називається.
Я вийшла на кухню й подивилася на нову грубку.
Красива.
Велика.
Дорога.
І абсолютно холодна.
Бо я поняття не мала, як її розпалювати.
— Ну нормально.
Купила хату.
Зробила грубку.
Зібралася зимувати.
А вогонь хто буде палити?
Швидко в хлівець за дровами і розпалювати.
Я ж на вулиці навчилася розпалювати плиту.
Але шось пішло не так.
Скоро в мене була повна хата диму.
Тьопа, побачивши таке, просто втекла.
Залишила мене саму.
Я до Стьопи дзвонити не буду. Бо тільки-но щось стається, я відразу до нього телефоную.
Мабуть, уже підписав мене:
Надя — катастрофа.
Нє.
Сама.
Відчинила двері. Вікно.
Стою посеред кухні й чекаю, поки вивітриться дим.
Холодний ніс тепер був найменшою моєю проблемою.
Очі пекли.
Волосся смерділо димом.
Тьопа стояла на подвір'ї й дивилася на мене через двері.
— А ти чого стала?
— Бе-е-е.
— Заходь.
Не зайшла.
Розумна.
Друга спроба.
Дрова.
Папір.
Сірник.
Горить.
Через хвилину знову дим.
— Та що тобі треба?!
Грубка мовчала.
Дверцята є.
Ще якісь дверцята є.
Внизу щось є.
Зверху щось є.
Інструкції нема.
Нормальні люди разом із грубкою інструкцію дають.
Мені дали грубку.
Я почала відкривати все підряд.
Десь щось клацнуло.
Знову підпалила папір.
Цього разу дим пішов не в хату.
— О.
Вогонь розгорівся.
— Тьопо! Іди сюди. Я всьо зробила.
Не йде.
Я тішилася собою хвилин п'ять.
Потім щось загуло.
Вогонь за склом рвонув угору.
— Ой.
Я вже не знала, що тепер закривати.
Відкривати теж боялася.
— Тьопо...
Кози у дверях уже не було.
Сволота.
Я взяла телефон.
Відкрила контакти.
Стьопа.
Подивилася.
Закрила.
Нє.
Чотири двадцять ранку.
Навіть катастрофи мають мати совість.
І тут згадала про заслінку з іншого боку груби.
Хлопці ж мені навіть показували її.
— От дурне теля.
Відкрила заслінку.
Спробувала ще раз.
Загорілося.
Дим пішов куди треба.
— О!
Щоправда, тепер довелося провітрювати всю хату.
Хвилин через двадцять дим вивітрився.
У грубці потріскували дрова.
Від скла вже йшло тепло.
Я сіла на підлогу й простягнула до нього руки.
Тьопа нарешті зайшла.
Обнюхала кухню.
Обійшла грубку.
І вляглася поруч.
— Ага. Тепер прийшла.
— Бе.
— Я теж тебе люблю.
А мені вже час.
Варення само себе не зварить.
В хаті повний розгром.
Я ж захотіла ванну і нові вікна.
Грубка вже є.
Сьогодні хлопці приступають до ванни.
Вікна замовили.
І двері також.
А серпень уже закінчується.
Скоро осінь, а з нею холод.
— Надю! — баба Ганька вже зранку на порозі.
— Я в хаті.
— Боже, а це що за дим?
— Я грубку розпалювала.
— А так, ніби тарганів вирішила потравити.
— Уже вивітрився.
— Боже, яке ти безпомічне. І як ти тільки дожила до п'ятдесят.
Це було не питання.
Це було визначення.
— Якось дожила.
— Якось. А коза що робить у хаті?
Блін.
— Коза?
— Так, Надю. Коза.
Тьопа прикинулася мертвою.
— Це вона тільки-но увійшла, бо я двері відкрила.
Брешу і не червонію.
— Увійшла і зразу лягла. Не бреши. І перестань козу до хати пускати.
— Вона сама.
Баба Ганька покрутила пальцем біля скроні.
Тьопа навіть оком не моргнула. Продовжувала лежати біля грубки.
— А ви чого спозаранку?
— Сіно тобі найшла.
— Козі?
— Не перекривлюй мене. Стьопі я вже подзвонила. Поїдете після обіду, привезете.
— А чому сьогодні?
У мене аж зуби звело.
Всі мені шукають роботу.
А можна хоч один день нічого не робити?
— Бо сіно на городі. Треба забрати, поки дощі не почались.
Графік хоч куди:
Варення.
Торги.
Скупитися по списках.
Привезти сіно.
Скласти сіно.
Знову варення.
Баба Ганька наче почула мої думки.
— На базар поїдеш у неділю, а сьогодні за сіном.
Я не знала, плакати мені чи сміятися.
У мене раптом з'явилася купа коучів, які розказують, що мені робити і коли.
Загалом, ви зрозуміли.
Після торгів ми зі Стьопою їхали в сусіднє село по сіно.
Там жила кума баби Ганьки.
Стьопа був злий.
Скажений.
Але мовчки.
А мені навіть смішно.
Міг же відмовитися.
Цікаво.
А чим його баба Ганька так припахала до роботи?
Може, він їй гроші винен?
Хм...
Я чуть не заржала вголос.
— Смішно?
— Да.
— Це чого?
— Я думаю, що ти бабі Ганьці гроші винен.
Він глянув на мене.
— Чого це?
— А чого вона тобою так керує?
— Дуже смішно.
— А що?
— Вона мене до хресту тримала.
Я повернулася до нього.
— В смислі?
— Хрещена вона моя.
О.
— І я єдиний родич її покійного чоловіка. Племінник.
Помовчав.
— Більше в неї нікого нема.
Я вже не сміялася.