16.09

Вночі я замерзла.

Не так, щоб страшно.

Просто прокинулася о четвертій ранку і зрозуміла, що в мене холодний ніс.

Тьопа спала в хаті.

Я не знаю, як її тепер спровадити. От навчила на свою голову.

Їй добре. У неї є шерсть.

Я натягнула ковдру на голову.

Полежала.

Не помогло.

— Блін.

Встала.

На дворі було темно.

Кінець серпня називається.

Я вийшла на кухню й подивилася на нову грубку.

Красива.
Велика.
Дорога.
І абсолютно холодна.

Бо я поняття не мала, як її розпалювати.

— Ну нормально.

Купила хату.
Зробила грубку.
Зібралася зимувати.

А вогонь хто буде палити?

Швидко в хлівець за дровами і розпалювати.

Я ж на вулиці навчилася розпалювати плиту.

Але шось пішло не так.

Скоро в мене була повна хата диму.

Тьопа, побачивши таке, просто втекла.

Залишила мене саму.

Я до Стьопи дзвонити не буду. Бо тільки-но щось стається, я відразу до нього телефоную.

Мабуть, уже підписав мене:

Надя — катастрофа.

Нє.
Сама.

Відчинила двері. Вікно.

Стою посеред кухні й чекаю, поки вивітриться дим.

Холодний ніс тепер був найменшою моєю проблемою.

Очі пекли.
Волосся смерділо димом.

Тьопа стояла на подвір'ї й дивилася на мене через двері.

— А ти чого стала?
— Бе-е-е.
— Заходь.

Не зайшла.

Розумна.

Друга спроба.

Дрова.
Папір.
Сірник.

Горить.

Через хвилину знову дим.

— Та що тобі треба?!

Грубка мовчала.

Дверцята є.
Ще якісь дверцята є. 

Внизу щось є.
Зверху щось є.

Інструкції нема.

Нормальні люди разом із грубкою інструкцію дають.

Мені дали грубку.

Я почала відкривати все підряд.

Десь щось клацнуло.

Знову підпалила папір.

Цього разу дим пішов не в хату.

— О.

Вогонь розгорівся.

— Тьопо! Іди сюди. Я всьо зробила.

Не йде.

Я тішилася собою хвилин п'ять.

Потім щось загуло.

Вогонь за склом рвонув угору.

— Ой.

Я вже не знала, що тепер закривати.

Відкривати теж боялася.

— Тьопо...

Кози у дверях уже не було.

Сволота.

Я взяла телефон.

Відкрила контакти.

Стьопа.

Подивилася.

Закрила.

Нє.

Чотири двадцять ранку.

Навіть катастрофи мають мати совість.

І тут згадала про заслінку з іншого боку груби.

Хлопці ж мені навіть показували її.

— От дурне теля.

Відкрила заслінку.

Спробувала ще раз.

Загорілося.

Дим пішов куди треба.

— О!

Щоправда, тепер довелося провітрювати всю хату.

Хвилин через двадцять дим вивітрився.

У грубці потріскували дрова.

Від скла вже йшло тепло.

Я сіла на підлогу й простягнула до нього руки.

Тьопа нарешті зайшла.

Обнюхала кухню.
Обійшла грубку.
І вляглася поруч.

— Ага. Тепер прийшла.
— Бе.
— Я теж тебе люблю.

А мені вже час.

Варення само себе не зварить.

В хаті повний розгром.

Я ж захотіла ванну і нові вікна.

Грубка вже є.

Сьогодні хлопці приступають до ванни.

Вікна замовили.
І двері також.

А серпень уже закінчується.

Скоро осінь, а з нею холод.

— Надю! — баба Ганька вже зранку на порозі.
— Я в хаті.
— Боже, а це що за дим?
— Я грубку розпалювала.
— А так, ніби тарганів вирішила потравити.
— Уже вивітрився.
— Боже, яке ти безпомічне. І як ти тільки дожила до п'ятдесят.

Це було не питання.

Це було визначення.

— Якось дожила.
— Якось. А коза що робить у хаті?

Блін.

— Коза?
— Так, Надю. Коза.

Тьопа прикинулася мертвою.

— Це вона тільки-но увійшла, бо я двері відкрила.

Брешу і не червонію.

— Увійшла і зразу лягла. Не бреши. І перестань козу до хати пускати.
— Вона сама.

Баба Ганька покрутила пальцем біля скроні.

Тьопа навіть оком не моргнула. Продовжувала лежати біля грубки.

— А ви чого спозаранку?
— Сіно тобі найшла.
— Козі?
— Не перекривлюй мене. Стьопі я вже подзвонила. Поїдете після обіду, привезете.
— А чому сьогодні?

У мене аж зуби звело.

Всі мені шукають роботу.

А можна хоч один день нічого не робити?

— Бо сіно на городі. Треба забрати, поки дощі не почались.

Графік хоч куди:

Варення.
Торги.
Скупитися по списках.
Привезти сіно.
Скласти сіно.
Знову варення.

Баба Ганька наче почула мої думки.

— На базар поїдеш у неділю, а сьогодні за сіном.

Я не знала, плакати мені чи сміятися.

У мене раптом з'явилася купа коучів, які розказують, що мені робити і коли.

Загалом, ви зрозуміли.

Після торгів ми зі Стьопою їхали в сусіднє село по сіно.

Там жила кума баби Ганьки.

Стьопа був злий.

Скажений.

Але мовчки.

А мені навіть смішно.

Міг же відмовитися.

Цікаво.

А чим його баба Ганька так припахала до роботи?

Може, він їй гроші винен?

Хм...

Я чуть не заржала вголос.

— Смішно?
— Да.
— Це чого?
— Я думаю, що ти бабі Ганьці гроші винен.

Він глянув на мене.

— Чого це?
— А чого вона тобою так керує?
— Дуже смішно.
— А що?
— Вона мене до хресту тримала.

Я повернулася до нього.

— В смислі?
— Хрещена вона моя.

О.

— І я єдиний родич її покійного чоловіка. Племінник.

Помовчав.

— Більше в неї нікого нема.

Я вже не сміялася.