15.09

— Ну що, зараза ходяча? Будем зимувати?

Ремонт помалу просувався. Хлопці вимурували велику грубку. Вона мала гріти мою маленьку спальню, ванну і кухню. А ще зробили добротну плиту, на якій можна буде варити їсти.

У грубки були скляні дверцята. Вогонь буде освітлювати кімнату, коли відключать світло.

Тепер зима не здавалася такою страшною.

Тьопа штрукнула мене в руку.

— Бе-е-е.

— От і я так думаю.

Але до зими ще треба було дожити. І бажано з грішми.

Бо ремонт жер їх швидше, ніж Тьопа мої нерви.

Тому зранку я знову стояла біля дороги.

Переді мною — банки з варенням.
Поруч — коза.
За спиною — СТО.

Бізнес.

— Забери свою козу! — гаркнув чоловік до Стьопи.

Я аж завмерла.

Свою.

Стьопа подивився на Тьопу. Потім на мене.

— Надю.

— А що?

— Забери свою козу.

— Не моя.

— Надю.

— Що «Надю»? Ти ж сам чув. Чоловік сказав — твоя.

Стьопа витер руки об ганчірку.

— Я тебе зараз разом із нею...

— Не відволікайся. У тебе клієнт.

От тепер мені подобався цей ремонтний сезон.

Прийшлося Тьопу підкупляти.

Стьопа виніс із СТО хліб з маслом і дав козі. Тьопа відразу відійшла від машини.

— Ого.

— Що?

— Тобто вона чекала на обід?

— Ага.

— І ти її годуєш?

— А що мені робити?

Тьопа спокійно жувала хліб.

— Стьопо, ти сам її привчив.

— Я?!

— Ну не я ж їй хліб з маслом винесла.

Він подивився на мене.

— Забери козу.

— Не моя.

— Надю...

Нарешті.

Тепер не тільки в мене був головний біль.

Ззаду під'їхало ще одне авто.

Це були мої покупці.

— У вас нове варення?

— Так. «Серпанковий липень».

— Ви не впізнаєте мене?

Я глянула на жінку.

Знайома.

Блін.

Це ж була моя перша покупчиня.

— Вибачте, не впізнала вас.

— А це моя мама Рая.

Поруч стояла невисока жінка років сімдесяти.

— Дуже приємно. Я Надя.

— Я знаю, Надю. Я з Італії приїхала до доньки в гості. І перше, що попросила, — відвезти мене до вас.

— До мене?

— Так. До вас.

Вона усміхнулася.

— Я хотіла побачити жінку, яка приготувала спогади дитинства.

Я не знала, що відповісти.

— Яке варення?

— Вишневе. Донька привезла мені баночку в Італію.

— І?

— А нічого.

Рая знизала плечима.

— Відкрила. Спробувала.

Замовкла.

— І наче знову сиджу малою на бабиному ґанку.

Вона поглянула на прилавок.

— А це яке?

— Яблучне. З липою.

— Давайте.

— Ви навіть не попробуєте?

— Попробую.

— То спочатку попробуйте.

— Надю, я з Італії сюди їхала. Давайте банку.

Рая взяла три банки.

Вони поїхали.

А Стьопа сидів біля ангара.

Виглядав змореним.

Я присіла біля нього.

— Ти виглядаєш стомленим.

— Я й справді дуже втомився, Надю. Ще й нога болить.

Я глянула на протез.

— Часто?

— Буває.

— А сьогодні чого?

— Бо я з шостої ранку на ногах.

— На нозі.

Він повернув голову.

Блін.

— Вибач.

Стьопа засміявся.

— Та нормально.

Посиділи мовчки.

— Може, тобі додому треба?

— Треба.

— То чого сидиш?

Він кивнув у бік ангара.

— Там ще дві машини.

Понятно.

— А завтра?

— Завтра ще три.

— Стьопо, ти дурний.

— Є трохи.

Тьопа підійшла і стала перед нами.

Стьопа подивився на неї.

— І навіть не проси. Обід уже був.

— Бе-е-е.

— От бачиш, — сказала я. — Вона теж каже, що тобі треба додому.

— Вона каже, що хоче хліба.

Може й так.

Я глянула на годинник.

Треба було йти додому.

Бо, мабуть, уже вся делегація сиділа в мене на подвір'ї.

Вони стали приходити щодня.

Дід Микола приносив сік.

А баби — за компанію.

Хоча між собою все ще не розмовляли.

І я вирішила покласти край їхній ворожнечі.

Дарма.

Увечері посадила їх за один стіл.

Спеціально.

Діда Миколу — навпроти. Щоб контролював.

— Так. Ви можете мені нарешті сказати, через що посварилися?

Тиша.

— Бабо Ганько?

— Через неї.

— Через що саме?

— Бо вона дурна.

Я повернулася до баби Лізки.

— А ви?

— А вона ні?

Понятно.

Я подивилася на діда Миколу.

— Діду?

— А я шо?

— Ви ж її брат.

— От тому й не лізу.

Нормально.

Я налила собі компоту.

Всьо.

Хай не говорять.

— Надю, скажи їй, хай посуне цукор.

Я подивилася на бабу Ганьку.

Потім на бабу Лізку.

Вони сиділи за одним столом.

Між ними було сантиметрів сімдесят.

— Бабо Лізко, баба Ганька просить...

— Я чула.

Блін.

Вони помовчали.

Буквально секунд п'ять.

Щоб дати мені задачку з трьома зірочками.

— Надю, тут така справа, — почав здалеку дід Микола.

О.

Я вже приготувалася.

— Ми по телевізору бачили, що продуктів не буде.

— Там так і сказали?

— В Києві пусті полиці в магазинах.

— Ви ж не в Києві.

— Та скільки тут до Києва.

— Ну да. Через город. І ви вже в Києві.

— Надю?!

— Мовчу.

— Ми тут тобі списочки написали, щоб ти нам купила на базарі.

Списочки.

Мені це слово вже не подобалося.

Дід Микола простягнув чотири складені папірці.

Я розгорнула перший.

Ганя.

Цукор — 10 кг.
Борошно — 10 кг.
Гречка — 5 кг.
Рис — 3 кг.
Макарони — 5 кг.
Олія — 5 л.
Сіль — 5 пачок.
Сірники — 10 коробок.